Я не бачу в останніх подіях навколо Нагірного Карабаху ніякої вигоди для Путіна на міжнародній арені. Навпаки — враження, що Путін не може оговтатися від цієї ситуації, Кремль так і не сформував свою чітку концепцію дій. Заклики до припинення вогню — це не те, чого чекають від Кремля Вірменія та Азербайджан. Думаю, що кожна зі сторін хоче бачити, принаймні, більш виразну позицію Москви.
Не розумію тих експертів, які кажуть, що Путін розв’язав цю війну. Путін не розв’язував. Ці події застали його зненацька. Він може собі сидіти в бункері і боятися COVID-19, і передати це питання на розсуд інших людей, але точно не Росія зараз управляє цим конфліктом.
Упродовж 30 років від початку конфлікту і двадцяти з гаком років від закінчення активної фази (з 1994-го) всі напрацювання мирного врегулювання конфлікту виявилися неспроможними вирішити ключову його проблему, а саме — відновлення суверенітету Азербайджану над своєю територією і розв’язання карабаського конфлікту як конфлікту відновлення єдиної держави. І в Азербайджану, в першу чергу, накопичилася втома від цих безкінечних переговорів, які нічого не дають, і очевидно, що Азербайджан зробив ставку на силовий варіант повернення території.
Щодо того, який зараз етнос превалює у Нагірному Карабасі,то на сьогоднішній момент в результаті етнічних чисток, які були здійснені у 80-х — 90-х роках там стовідсотково проживають вірмени. До початку конфлікту приблизно чверть населення — це були азербайджанці.
Читати такожБійня на Кавказі: в Баку і Єревані назвали способи зупинити війну за Карабах
Як коментувати думку дилетантів, що, мовляв, за таких розкладів, логічніше, аби ця територія відійшла до Вірменії? Ну ось власне і дилетанти цей конфлікт і організували по повній програмі, і дилетанти цей конфлікт розпалюють. У світі є купа територій, де етнічна більшість інша, ніж в цілій країні, і вони співіснують. Це — не питання. А тут йдеться про тривалу політику Вірменії щодо Нагірного Карабаху, про уявлення вірмен про Карабах як свою територію, неготовність азербайджанців поступатися своєю територією, оскільки тут можна поступатися аж до Баку. Є ряд моментів, які важко зрозуміти дилетанту.
Втручання Туреччини відбулося не тому, що вона вважає Азербайджан спорідненою землею, хоча там популярним є гасло — «один народ — дві держави», і дійсно ця етнічна спорідненість породжує в Туреччині серйозну солідарність. Я не думаю, що солідарність там може бути надто сильною, все-таки турки в першу чергу рахують свої прибутки, а потім вже звертають увагу на солідарність. Це — коли йдеться про турецько-російські відносини.
Зрозуміло, що Туреччина на сьогоднішній момент має більше можливостей звертати увагу на заморожені конфлікти поруч зі своїми кордонами, особливо, коли йдеться про Азербайджан і конфлікт в Нагірному Карабасі. В самій Туреччині проживає численна азербайджанська діаспора, яка впливає на те чи інше рішення в Анкарі. Ну і я думаю, що це — абсолютно логічно в умовах занепаду російської імперії, що на територіях, які донедавна одноосібно контролювала Москва, з’являються нові гравці.
Я передивився свої коментарі 2016 року, коли була чергова фаза загострення, і відчув певне дежавю. По суті, я повторюю тези, які були чотири роки тому. Єдина відмінність від подій 2016 року, це інтенсивність бойових дій, що є на порядок вищою. Азербайджан використовує абсолютно новітню зброю. Ну і політична ситуація сприяє Азербайджану, оскільки всі заклопотані Ковідом. Немає різкої реакції з боку різних країн. Є квола реакція навіть Росії, і далі цього ніхто не рухається.
Чи може бути перевага Азербайджану цього разу? Ніхто не може сказати, як усе буде. У війні виграють ті армії, бійці яких більш мотивовані. І у цьому конфлікті ніхто сторонній не «смикає за ниточки». Є лише дві сторони, які давно одне одного «смикають» за чуби. Це двосторонній конфлікт, підкреслю, і навпаки, ці дві сторони використовують інших гравців.
Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень, для НВ