Трамп поспішатиме до кінця січня, Європа виторговує для себе безпеку - Клочок

Росія мовчки визнала поразку у Венесуелі, Трамп продовжуватиме жорсткі дії щодо РФ та Європи, переконаний Валерій Клочок.

Після зустрічі так званої «коаліції охочих» у Парижі навколо теми гарантій безпеки для України з’явилося більше запитань, ніж відповідей. Західні медіа заговорили про розбіжності між США та Європою, можливе розміщення іноземних військ і навіть про нібито зірване фінальне комюніке. Втім, за лаштунками гучних заголовків ситуація виглядає значно складнішою.

В інтервʼю Главреду керівник Центру громадської аналітики "Вежа", голова благодійного фонду "Нова дорога" Валерій Клочок розповів, чи була паризька зустріч реальним кроком до безпекових гарантій для України, чому Європа насправді намагається виторгувати гарантії не лише для Києва, а й для себе, і яку роль у цій грі відіграють Сполучені Штати та Дональд Трамп.

Наскільки реалістичними виглядають обговорені у Парижі «коаліцією охочих» речі в українських реаліях?

Перш за все, зустріч у Парижі була запланована в рамках підготовки гарантій безпеки. Президент Макрон обіцяв представити відповідний план, однак його так і не було презентовано. Тому публікації в західній пресі про те, що американці нібито не підтримали фінальне комюніке – це фейк, адже документу не було.

Для чого це поширювалося — я сказати не готовий. Маю припущення, що це була спроба показати: мовляв, американці не хочуть підтримувати Європу та Україну. На мою думку, це була пряма інформаційна кампанія проти США, представники яких, до речі, неочікувано з’явилися на цій зустрічі.

Зустріч загалом планувалася на один день. У підсумку було підписано лише декларацію про наміри направити війська до України після закінчення війни. І підписали її лише дві країни, окрім України — Франція та Велика Британія. До того ж, президент Зеленський в коментарях для преси в чаті Офісу президента повідомив, що план ще готується. Тобто «коаліція охочих» зібралась, аби щось обговорити, але присутність американців змінила їхні плани. Згідно повідомлень Умерова, за два дні у Парижі було проведено три раунди переговорів з американською стороною (не виключно, що за присутності європейців) щодо мирної угоди. А точніше – досягнення її фінальної рамки.

Втім, «коаліція охочих», яка засідала в Європі, у моєму розумінні стала черговим проявом акту «стурбованості». На жаль, поки що лише це.

Зеленський так само говорив про те, що Росія, незалежно від того, що обговорювали європейські лідери, не погоджуватиметься на жодні умови. Адже навіть якщо згадати чотири попередні документи, які росіяни бачили раніше, то виходить, що їхня позиція не змінилася.

Щодо того, що нібито обговорюється в рамках переговорів зі Сполученими Штатами, — я не бачив жодного документа. Усе це існує лише на рівні заяв. Комюніке про намір відправити війська — так, воно було підписане, але не опубліковане. Але жодних документів, які предметно обговорювали б гарантії безпеки і які реально розглядалися б Росією, наразі не існує.

Якщо жодних документів не оприлюднено, як можна пояснити ці зустрічі? Це зустрічі заради зустрічей? Чи це справді лише декларація про наміри, яка ні до чого не зобов’язує?

У відкритому доступі немає жодного підписаного документа з реальними зобов’язаннями. Виходить, що так. Чи могли ці документи бути передані Росії закритими каналами? Теоретично — так, це можливо. Але чи є з цього приводу публічний коментар Росії? Ні, і його не може бути, якщо все відбувалося непублічно. Тому я вважаю, що на сьогодні це питання фактично зняте з порядку денного.

Тепер, на мою думку, мова йде про інше. Європейці збиралися разом з Україною для обговорення угоди про гарантії безпеки — зокрема і для себе — з боку Сполучених Штатів Америки. Ситуація серйозно змінилася після арешту Мадуро та початку розмов про взяття під контроль Гренландії. Європейці намагаються використати цю ситуацію — принаймні, на рівні риторики. Про це вже говорять політики і пише преса. Формально йдеться про гарантії безпеки для України, але, на мою думку, і для Європи в цілому.

Водночас я маю великі сумніви, що на зустрічі в Парижі взагалі планувалося досягнення якогось фінального рішення щодо формату гарантій безпеки для України. Є заяви Італії, Бельгії, Швеції про готовність підготувати документ і винести його на затвердження парламентів. Але про реальне ухвалення зобов’язань чітко заявили лише дві країни — Бельгія та Швеція.

Італія навіть словом про це не обмовилася. Вони заявили лише про готовність і надалі допомагати Україні в межах домовленостей, які були досягнуті раніше і розраховані до 2026 року. Ця допомога просто закладена в бюджет Італії.

Є ще заява Макрона — але це його особиста позиція, яка поки що не була предметом обговорення чи формалізована дипломатичними каналами. Йдеться про можливість розміщення військ поблизу України після завершення війни. Тобто, як бачимо, жодної конкретики немає, і її немає лише тому, що метою зустрічі не було фіналізувати якийсь план. Єдина реальна мета — домогтися, передусім, гарантій безпеки від Сполучених Штатів Америки. Європейці звикли до того, що саме США гарантують безпеку в Європі. І, відповідно, вони хотіли б, щоб ці гарантії поширювалися й на Україну.

Що стосується тих чотирьох документів, про які згадував і президент Зеленський, то він заявив, що документ щодо гарантій безпеки зі Сполученими Штатами нібито готовий на 100%. Що саме в ньому передбачено — наразі не знає ніхто. Законопроєкт, за його словами, може бути внесений до Конгресу США, але станом на зараз цього не сталося.

На мою думку, зараз відбувається складна дипломатична гра в межах євроатлантичного простору та НАТО — між Європою і Сполученими Штатами — з метою отримати чіткі гарантії, що у разі агресії з боку Росії проти Європи відповідь буде адекватною. І що Сполучені Штати будуть безпосередньо залучені до цієї відповіді. Тобто мова йде не лише про Україну. Нам це може не подобатися, але слід розуміти: європейці, діючи разом з Україною, також переслідують власні інтереси — отримати гарантії безпеки і для себе. Водночас саме європейські країни нині надають Україні основну фінансову й військову допомогу — у значно більшому обсязі, ніж будь-хто інший.

Тому, якщо спрощувати до базового рівня, логіка виглядає так: «Ми допомагаємо Україні — фінансово і військово — тож очікуємо, що Україна разом із нами тиснутиме на Сполучені Штати, аби їхня військова присутність і підтримка Європи не зменшувалися». Можливо, саме в цьому і полягає головний сенс усієї цієї історії.

Відповідно, як на вашу думку, у найближчій перспективі можуть розвиватися ці дипломатичні ігри? Адже загалом складається враження, що останнім часом відносини між Сполученими Штатами та Європою суттєво погіршилися. До чого це може призвести для України, якщо вони між собою не зможуть дійти згоди?

Так, певне відчуття кризи справді є. Відчуття напруження існує, але повноцінної кризи наразі немає. Просто європейці протягом багатьох років звикли до того, що саме «deep state» (від англ. «Глибинна держава». - Главред) їх захищають.

Приблизно на 90% безпека Європи залежить від США — так було до Трампа, так є за Трампа, і так буде після нього. Єдине, що зараз Європа, схоже, намагається «пережити» риторику Трампа, поки він при владі, сподіваючись, що згодом прийде інший президент — умовно демократ — і скаже: «Все нормально, ми знову все забезпечимо». Звідси й розмови про можливе затягування війни в Україні до 2027 року та подібні сценарії.

Гренландія в цьому контексті — доволі цікавий кейс. Але варто нагадати, що ще після Другої світової війни попередники Трампа вже висловлювали бажання придбати цей острів. Тобто це не нова ідея.

Гренландія — це не просто територія Данії, як часто подається в медіа. Вона має автономний статус і власне самоврядування. Ба більше, там давно точаться розмови про створення суверенної держави та можливе відокремлення від Данії. Водночас Данія у минулому проводила там вкрай суперечливу політику — зокрема,обмежувала народжуваність, застосовувала примусову стерилізацію жінок. Це офіційно визнані факти, за які уряд Данії публічно вибачався.

Тому відносини між Данією та Гренландією є дуже непростими. І з огляду на те, що Трамп справді реалізує агресивну зовнішню політику, до якої раніше не вдавалися, Гренландія є лише одним із елементів цієї стратегії — так само, як і Україна. Втім, головний фокус цієї політики спрямований не на Європу, а передусім на Китай.

Інтереси Європи тут очевидні. Вони можуть поторгуватися з Трампом: мовляв, якщо Данія не проти, то давайте дамо можливість Гренландії самій вирішити свою долю. Переговори між США та Гренландією, я думаю, пройдуть більш ніж успішно.

Ніхто не говоритиме про приєднання Гренландії до Сполучених Штатів. Йдеться радше про підписання розширеної угоди щодо економічного та військового співробітництва. Як бачимо, у Гренландії вже є військові бази США. Крім того, Гренландія як частина Данського королівства є членом НАТО. Тому зараз ідеться радше про політику, ніж про якісь реальні безпекові загрози. Хоча, так, із боку Трампа ці заяви виглядають доволі непривабливими.

Але зверніть увагу на інше. Марко Рубіо, якого в Україні часто хвалять і називають «притомним політиком», фактично говорить тими ж самими словами, що й Трамп. І риторичне запитання: чому його за це ніхто не засуджує? Тому що ми не хочемо бачити очевидного. Набагато легше, умовно кажучи, висміювати «рудого президента» — я зараз цитую дописувачів із соцмереж, — ніж говорити про реальні загрози для Європи, які виникають через її власну безпорадність. Європа звикла, що її постійно хтось захищає: Україна — від російського нападу, США — від російського нападу, а сама вона системно не хоче нічого робити.

Тому зараз вони й торгуються. І вони не зміняться — і Трамп їх не змінить. Але Трамп точно щось для себе виторгує. І, що важливо, його дії зараз для України виглядають навіть корисними, бо вони змушують європейців ворушитися. Повірте, попри всю публічну істерію на кшталт «Трамп зазіхає на Гренландію», в самій Європі багато хто потирає руки: нарешті з’явився привід серйозно поторгуватися з Трампом.

Щодо санкцій проти Росії. Ми бачимо, що після подій у Парижі, після того, що відбувалося у Венесуелі, у США з’являється нова хвиля заяв — тепер уже про санкції проти Росії. Цю тему знову й знову піднімає сенатор Ліндсі Грем. Говорять, що санкції можуть знову винести на голосування.Для чого це роблять зараз?

Навіть якщо законопроєкт проголосують, у документі чітко передбачено: рішення щодо санкцій ухвалює виключно президент США — Дональд Трамп. Фактично він і так уже запроваджує санкції без дозволу Конгресу. Тому ми маємо справу не стільки з юридичним механізмом, скільки з великою політичною акцією.Це демонстрація рішучості Трампа після кількох успішних операцій — у Венесуелі, із захопленням російських танкерів, а також як елемент тиску на Китай, Індію та Іран, де зараз події розвиваються дуже динамічно, включно з переходом окремих міст під контроль повстанців.

Усе це — частина великої геополітичної стратегії Білого дому, спрямованої на контроль енергетичних ринків і глобальних процесів не лише в західній півкулі. США не виходять з Індо-Тихоокеанського регіону, де зберігають потужну військову присутність — у Південній Кореї, Японії, Австралії, на Філіппінах. Японія, до речі, вже зняла обмеження на мілітаризацію, які існували десятиліттями.

Тому історія із санкційним законопроєктом — це чергова гра на публіку, яка демонструє наміри та стиль Трампа. Навіть якщо закон буде ухвалений, реалізувати його на практиці буде складно, адже всі важелі контролю залишаються в руках президента. Але наразі в нього це виходить. Він відповідає силою на силу — те, чого принципово не хочуть робити європейці, попри те що Росія системно порушує міжнародне право щонайменше з 2008 року: війна проти Грузії, створення квазіреспублік, анексія Криму, війна проти України. Увесь цей час Захід здебільшого спостерігав мовчки.

Так, для Трампа 2025 рік був непростим у контексті цих процесів. Але зараз Трамп, по суті, готується до майбутньої великої розмови — ймовірно, з Китаєм, яка може відбутися навесні цього року. Тому всі поточні дії є елементами підготовки до цієї розмови.

Якщо ж говорити про подальші кроки щодо України, то навіть у разі ухвалення нових санкцій ми добре розуміємо, як вони працюють — і як працювали раніше. Росія, на жаль, розуміє лише мову сили. Чиготовий Трамп переходити до більш жорстких дій, якщо Росія ігноруватиме його сигнали? Чи готовий він діяти радикальніше щодо РФ, як це було, наприклад, у випадку з Венесуелою? Чи, як дехто вважає, «любов до Путіна» й надалі все затьмарюватиме?

Почнемо з базового: Трамп ніколи не любив Путіна і любити його не буде. Не варто видавати бажане за дійсне й називати американського президента «головним зрадником українських інтересів», коли при цьому Європа продовжує торгувати з Росією, наповнюючи її бюджет євровалютою — фактично фінансуючи війну проти України. Ось це — реальність, про яку часто воліють мовчати. Якщо Трамп «так любить Путіна», то як тоді пояснити арешти російських моряків, захоплення танкерів і судові процеси? Це теж «про любов»? Очевидно, що ні.

Щодо радикальних дій. До повноцінних наземних військових операцій Трамп, імовірно, вдаватися не буде. Але до точкових силових операцій — так. Історія це підтверджує: ліквідація іранського генерала Сулеймані, удари по позиціях ПВК «Вагнер» у Сирії під час першої каденції, поточні дії у Венесуелі. Це і є характерною ознакою того, до яких силових сценаріїв готовий вдаватися Трамп. Це – не повноцінна війна.

Зверніть увагу: Білий дім постійно наголошує, що в цих операціях не гинуть американські солдати. Саме таку ж цинічну, але послідовну логіку використовували і демократи після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Тобто підхід США загалом залишається сталим, незалежно від того, хто при владі.

Такі «хірургічні» силові операції наразі є ефективними. Фактично Росія мовчки визнала поразку у Венесуелі та втрату впливу у Карибському регіоні, який вони нарощували ще з часів СРСР разом із Китаєм. Тепер обидві країни звідти вибили. І це все демонструє готовність Трампа здобувати нові козирі. Але саме в такий спосіб. Тому, якщо говорити про мита та вторинні санкції, сьогодні США показали, як можна діяти, аби тіньовий флот Російської Федерації не поводився настільки нахабно. Це, по суті, плювок у бік європейців, які постійно пропускають ці танкери через свої територіальні води.

Американці ж затримали корабель навіть у нейтральних водах. І це показово. Вони прямо заявили: «Ми будемо робити це й надалі». А що ж Європа? Знову просто спостерігає. Виявляється, так можна було. Бо нам розповідають, що фіни затримали судно, яке пошкодило кабелі. Ну, слава Богу, з п’ятнадцятого разу. Трамп теж довго збирався — цього не заперечую, бо такі кроки треба було робити раніше.

Він намагався домовлятися, але домовленості не працюють. Тому проти інтересів Росії, Китаю та Ірану він буде боротися. В Ірані, цілком імовірно, може навіть вдатися до повторних обстрілів, але наразі ситуація розвивається доволі непогано — зокрема і для нас. Отже, до таких силових операцій Трамп готовий, і він це вже продемонстрував.

Про повноцінні наземні військові операції проти таких країн, як Росія, не йдеться. Але навіть послаблення геополітичного впливу Росії, як, наприклад, у Сирії, має значення. Так, вони там залишаються присутніми, але нещодавно була проведена військова операція проти ІДІЛ за участю, зокрема, британців. Нібито брали участь і французи, хоча щодо цього я не до кінця впевнений. Тому Трамп продовжуватиме діяти в такому ключі. І цього, до речі, не хотіли робити навіть демократи за останньої каденції Джозефа Байдена.

Водночас ми вже бачили тираду заяв з боку росіян про нібито «відповідь». Але по факту ми бачимо, як вони «відповідають»: навіть після захоплення кораблів з боку США вони нічого не зробили. Якщо ці точкові операції справді ще більшепослаблюють геополітичний вплив Росії, то наскільки це, в контексті України, впливатиме на подальші переговори і, зрештою, на договороздатність росіян?

Перепрошую, але хто там відповідає? Журавльов і ще якийсь агресивний депутат із Держдуми. Лавров мовчить, Патрушев мовчить, Путін мовчить. Тут усе залежить від позиції європейців. Європа продемонструвала власну суб’єктність, і Дональд Трамп, на жаль, не може одноосібно вирішити це питання без участі європейських партнерів. При цьому діють вони часто в доволі непривабливий спосіб. Я невипадково піднімав тему торгівлі Європи з Росією — цей фактор потрібно враховувати.

Водночас очевидно, що позиції росіян послабли. Так само очевидно й те, що сьогодні саме Росія залежить від Сполучених Штатів — від того, наскільки Вашингтон дозволить їй повернутися у велику політику. Кремль сам це демонструє: росіяни вже понад пів року регулярно просять відновити авіасполучення зі США. У відповідь вони чують чіткий сигнал: «Ви маєте зупинитися. Якщо не зупинитеся — буде гірше». Це динамічний процес. Нам, на жаль, потрібно трохи почекати, адже не все залежить від Трампа. Якби залежало лише від нього, війна, ймовірно, була б зупинена за 24 години. Але Путін залишається непоступливим.

І зверніть увагу на ще один момент. Говорять про «любов Трампа до Путіна», але водночас Трамп публічно заявив, що Путін збрехав йому щодо удару по Валдаю. Це –прямий сигнал Кремлю. Хоча Трамп міг би сказати, що, мовляв, це були дрони і вони не становили загрози. Але він фактично дав зрозуміти, що нічого критичного не сталося, і цим розвіяв черговий міф. Так само і з ударом по тимчасово окупованій Херсонщині — Білий дім узагалі не продемонстрував жодної реакції, і в цю версію фактично ніхто не повірив. Тема просто зійшла нанівець.

Отже, безумовно, всі ці фактори впливатимуть на переговорний процес. Багатьом хотілося б, щоб риторика Трампа була іншою. Водночас не варто «вішати всіх собак» на Трампа за те, що війна не зупиняється. Значною мірою це залежить саме від Кремля. І якби тиск з боку європейців на Росію був таким самим жорстким, як з боку США, повірте, війна вже могла б завершитися.

Тобто, якщо підсумувати сказане, перспектив того, що європейці найближчим часом радикально змінять свою позицію — навіть з огляду на російську загрозу, яка нависає над ними, мов дамоклів меч, немає?

Швидких змін не буде. Фактично з усієї Європи сьогодні лише Німеччина демонструє реальний намір посилювати власну мілітарну спроможність, щоб бути готовою до можливого відбиття агресії. Також варто згадати Польщу, яка активно нарощує оборонні можливості. Але Польща самотужки не впорається. Загалом Європа готується до цього повільно, без поспіху, обмежуючись плануванням витрат.

Мені здається, що багато європейських столиць хотіли б просто «дотягнути» до 2028 року — до наступних виборів у США, сподіваючись на зміну Трампа. Вони вже майже рік перечекали після його інавгурації і, схоже, готові чекати ще три. У них, по суті, немає відчуття гострої загрози: для них «усе більш-менш нормально».

Італія, як продавала товари до Росії, так і продає. Інші країни, навіть держави Балтії, як торгували з Росією, так і торгують. Норвезька риба як їхала до Росії, так і їде. Товари через Китай і Білорусь, вибачте, як потрапляли до Польщі, так і потрапляють. Формально всі говорять про війну, але де-факто економічні зв’язки зберігаються.

Тому для Європи ситуація виглядає так: або Трамп домовляється з Путіним про гарантії їхньої безпеки, або вони й надалі просто чекатимуть. Для них у короткій перспективі все виглядає відносно комфортно — на відміну від України.

Повертаючись до декларації про наміри, підписаної в Парижі, і зважаючи на нинішню позицію Європи та дії Дональда Трампа, що в сухому залишку може очікувати Україна найближчим часом?

Фактично йдеться лише про декларацію намірів щодо можливого розміщення британських і французьких військ. Більше жодних підписаних документів або конкретних зобов’язань я не бачу.

Найімовірніше, Україні варто очікувати подальшої інтенсифікації переговорного процесу. Трамп від цього не відступатиме. На мою думку, він прагне завершити цю історію якомога швидше — потенційно до кінця січня, зокрема з огляду на бажання отримати номінацію на Нобелівську премію миру. Він уже неодноразово звинувачував Норвегію — країну, що опікується цією премією, — у тому, що його як члена НАТО нібито свідомо ігнорують.

Трамп добре розуміє: завершення війни в Україні є ключовою передумовою для будь-яких подальших геополітичних кроків. По-друге, він готується до переговорів у Китаї, і для нього критично важливо прискорити цей процес. Не виключаю, що активна фаза може тривати до кінця січня, але найімовірніше — до весни. Очевидно, що до цієї зустрічі він прагне мати чіткий результат і можливість сказати: «Я зробив кроки один, два, три. Тепер давайте припинимо цю авантюру і повернемося до мирного співіснування. Поки я президент — великої війни не буде». Приблизно так я бачу розвиток подій.