США прорахувалися: Олександр Хара - про наслідки "перемирʼя" на Близькому Сході

Дональду Трампу муляє роль, яку Україна набула завдяки розвитку дронових технологій на тлі подій на Близькому Сході, це матиме наслідки, пояснив дипломат.

США та Іран оголосили перемир’я, але реальність показує, що це радше пауза, ніж справжнє припинення бойових дій. Обстріли, атаки на нафтові об’єкти та гібридні операції продовжуються, а ризик повної ескалації зростає. Цей крихкий «мир» вказує на стратегічну слабкість США і демонструє, що військові інструменти вже не гарантують контроль над регіоном.

В інтервʼю Главреду директор Центру оборонних стратегій Олександр Хара розповів, чому США прорахувалися, плануючи удари по Ірану, чи сприймуть Росія та Китай слабкість Вашингтону як заклик до нових бойових дій, та як події на Близькому Сході в осяжному майбутньому впливатимуть на ситуацію в Україні.

Наскільки "перемирʼя" між Іраном та США може бути тривалим, враховуючи, що його вже порушили?

Перемирʼя – це загалом позитив, адже це означає зменшення тиску на ринок нафти. Для України це теж добре, оскільки, попри удари по НПЗ і російській інфраструктурі, загальний фон стає менш напруженим. Крім того, це знижує тиск на західне суспільство, яке нас підтримує. Тобто в цілому це позитив.

Але я не вірю в сталість такого перемир’я. Достатньо подивитися на кампанію Ізраїлю проти ХАМАСу і «Хезболли», а також на гучні заяви Дональда Трампа про нібито досягнутий мир і плани відбудови. Фактично цього не сталося: Ізраїль періодично завдає ударів по бойовиках, а ті відповідають обстрілами.

З Іраном ситуація складніша, оскільки тут діють два ключові гравці — Сполучені Штати та Ізраїль, і їхні стратегічні цілі не збігаються. Для Ізраїлю продовження конфлікту виглядає вигіднішим, ніж повернення до стану, який був місяць-півтора тому. Очевидно, що Ізраїль зацікавлений у максимальному послабленні ракетної, дронової та, тим більше, потенційно ядерної програми Ірану.

Водночас це перемир’я — фактично домовленість між США та Іраном. Його головна ідея — розблокування Ормузької протоки, що зараз і відбувається. Раніше озвучувалась цифра близько 11 тисяч моряків, які перебували на танкерах, що не могли пройти цей маршрут. Американці прагнуть суттєво змінити підхід — ідеться про обмеження або знищення ракетної та ядерної програм Ірану, а також припинення підтримки терористичних угруповань. Іран, своєю чергою, хоче зберегти ці можливості, включно з ядерною опцією, і не готовий відмовлятися від своєї регіональної політики.

Ізраїль уже нещодавно завдавав ударів по об’єктах, пов’язаних із «Хезболлою», і навряд чи обмежуватиме себе умовами цього перемир’я, якщо йдеться про власну безпеку. Водночас Іран може розцінювати такі дії як порушення домовленостей.

Найважливіше — Іран зберігає сильні позиції. Хоча американська військова кампанія була ефективною і знищила значну частину інфраструктури, режим вистояв і зберіг здатність завдавати ударів як по арабських країнах, так і по танкерах в Ормузькій протоці. Навіть у разі активніших дій США, наприклад, спроб контролю стратегічних точок на кшталт острова Харк, це лише частково вирішує проблему безпеки морських комунікацій.

Як ця ситуація впливатиме на внутрішню політику США, особливо якщо перемирʼя буде не таким, як про нього публічно говорить Трамп?

Воно вже вплинуло, оскільки США за попередніх президентів не готували таких операцій. По-перше, були стратегічні розрахунки, і абсолютно очевидно, що поточна адміністрація Білого дому прорахувалася. Мілітарна компонента ідеальна, але США хотіли змінити режим в Ірані, аби він перестав бути загрозою для США, Ізраїлю та арабських країн. Можливо, вони думали, що до влади прийдуть опозиціонери або почнеться громадянська війна. Саме тому, ймовірно, були загравання з курдами. Але цього не сталося.

Друге, чого не зробили у США – не підготували суспільство. І велика кількість американців – як демократи, так і республіканці – проти цієї війни. Вони вважають, що США ризикують. Є негативні наслідки, передусім економічні, через що США не можуть досягти своїх стратегічних цілей.

Третє, що не зробила поточна адміністрація – створення коаліції з європейцями та арабськими державами для виконання своїх завдань. Звичайно, усе це помічають не лише сенатори та конгресмени, а й пересічні громадяни. Саме тому й виникає спротив суспільства. Крім того, є й невдоволення Конгресу, де справедливо вважають, що виключно він має вирішувати питання війни та миру.

А як на геополітичному рівні позначиться ця «поразка» США?

Звичайно, це матиме стратегічні наслідки. Перше – це поглиблення розколу між європейцями та Сполученими Штатами. Навіть такий традиційний союзник, як Велика Британія, яка підтримувала США в Афганістані, Іраку та інших кампаніях, зараз демонструє стриманішу позицію: і суспільство налаштоване критично, і уряд не настільки однозначний. Це, безумовно, підриває трансатлантичну єдність.

Друге — це удар по НАТО. Заяви Трампа про можливий перегляд ролі США в Альянсі, включно з гіпотетичним виходом, створюють додаткову невизначеність. Для європейського континенту це серйозний фактор ризику.

Третє — те, що сукупна міць Сполучених Штатів у поєднанні з Ізраїлем не змогла досягти стратегічних цілей. Це демонструє обмеженість такого інструментарію. А враховуючи, що дії відбувалися фактично без широкої підтримки союзників, це підкреслює певну вразливість американської позиції. Принаймні, поки при владі Трамп, і тим більше якщо наступним президентом стане Джей Ді Венс, це може свідчити про прискоренийзанепад могутності Сполучених Штатів, але про її відносне послаблення і прискорення цих тенденцій.

Тобто це не означає, що Сполучені Штати зникнуть чи стануть слабшими за Китай — цього не станеться в найближчій перспективі. Але те, що вони стають відносно слабшими і більш вразливими, — це очевидно.

Важливо, які висновки зроблять інші країни, передусім Китай — як зі стратегічної точки зору, так і з погляду ведення війни. Зокрема, в контексті можливих дій щодо Тайваню. Йдеться про практичні уроки: як проводити подібні операції, як забезпечувати систему управління, як діяти в умовах обмеженої міжнародної реакції.

Теоретично певні висновки можуть зробити і в Москві — зокрема щодо зниження порогу застосування ядерної зброї. Подібне вже відбувалося після кампанії в Югославії, коли було переглянуто підходи до стримування і знижено цей поріг. Це може знову з’явитися в розрахунках, адже є розуміння, що Сполучені Штати здатні діяти без широкої міжнародної коаліції і навіть без повноцінних процедур в межах ООН.

Окремий аспект — країни Перської затоки. Вони не випадково активізують співпрацю з Україною, оскільки бачать наявність спроможностей, яких бракує Сполученим Штатам. Водночас США залишатимуться найбільш розвиненою індустріальною державою, що виробляє високотехнологічну зброю. Але очевидні прогалини — зокрема у протидії дронам і в ефективності використання дорогих систем протиракетної оборони — підштовхують інші країни до пошуку альтернатив і співпраці з тими, хто має практичний досвід.

Сполучені Штати найближчим часом навряд чи зможуть швидко надолужити цей досвід. Частково це пов’язано з тим, що зверхньо ставилися до того, що відбувалося в Україні останні чотири роки. Хоча доступ до цього досвіду був відкритий, належних висновків зроблено не було. Факти втрат дорогих систем ППО і людських втрат свідчать про те, що цей момент був певною мірою проґавлений.

У результаті тема дронів стає дедалі більш актуальною для різних країн. Вони бачать, що поєднання ракет і безпілотників дозволяє будувати ефективні системи ураження, які дають змогу досягати військових цілей без пропорційної відповіді.

Як нинішня позиція Сполучених Штатів може позначитися на двосторонніх відносинах України та США?

Я бачу щонайменше три траєкторії погіршення відносин. Перша — це конкуренція за роль у сфері безпеки. Абсолютно очевидно, що Дональду Трампу муляє роль, яку Україна набула завдяки розвитку дронових технологій, зокрема на тлі подій на Близькому Сході, де десятиліттями США були фактично монопольним гарантом безпеки.

Друга — це розбіжності щодо підходів до Росії. Володимир Зеленський не погоджується на план капітуляції Російській Федерації, тоді як Трамп не демонструє готовності до жорсткого примусу РФ до припинення війни.

Третя — ідеологічна. Ми бачимо підтримку Віктора Орбана з боку Трампа. Марко Рубіо здійснює візити не до традиційних союзників на кшталт Британії, а до Будапешта, також з візитом до Угорщини вирушив Джей Ді Венс. Лунають безпідставні звинувачення про нібито втручання українських структур у вибори в США та Угорщині. Тобто вони сприймають Україну як частину цього ліберального світу, який для них є неприйнятним. Водночас вони дивляться на Орбана як на певну рольову модель. І це попри те, що останніми тижнями з’явилося багато матеріалів про те, що Орбан і Сійярто мають доволі тісні відносини з Путіним.

Також варто зазначити, що Угорщина фактично має подібно тісні контакти і з Китаєм. Водночас критику спрямовують переважно на Україну — її звинувачують у різних речах, попри те, що ми прагнемо бути союзником Сполучених Штатів і допомагаємо їм. Натомість самі Сполучені Штати, фактично, з початку роботи цієї адміністрації скоротили або припинили частину допомоги, включно з тими ресурсами, які ще залишалися.

Це означає, що тиск на Україну зростатиме. Нас сприймають як частину Європи, яку потрібно «переформатувати». Варто згадати, що не так давно представники адміністрації, хай і неофіційно, звинувачували європейців у тому, що вони підтримують Україну. І саме тому, мовляв, Україна така непоступлива у питаннях територій і не погоджується на підписання угод з Росією.

Подивимося, що пропонуватимуть Віткофф та Кушнер, хоча я не думаю, що там буде щось принципово нове.Вже був скандал навколо відповіді Марка Рубіо президенту України про те, що Сполучені Штати нібито не вимагають здачі Донбасу. Хоча, по суті, так і є: можливо, саме Рубіо цього не казав, але опосередковано це точно казав Віткофф.

На Україну будуть чинити певний тиск, і це може призвести до кризи, оскільки від нас очікуватимуть, що ми швидко погодимося на якісь домовленості. Але ми не можемо на це піти, адже за таких умов не можна розраховувати на реальні гарантії безпеки з боку Сполучених Штатів.

Якщо вони готові захопити Гренландію і критикують союзників, готові вийти з НАТО, то про які гарантії для України може йти мова? Тому очевидно, що Україна не зможе погодитися на подібні, фактично ілюзорні, пропозиції миру.

Якщо взяти до уваги слабкість і вразливість Європи зараз — адже, судячи зі слів Трампа, вона може залишитися без підтримки Сполучених Штатів — цим обов’язково скористається Росія. Наскільки можливі плани Росії щодо вторгнень або гібридних операцій в Європі можуть пришвидшитися на цьому тлі?

По-перше, слід зазначити, що трампісти, які зараз при владі і просувають свої ідеї, фактично поділяють погляди, близькі до російських. Недарма останній місяць-півтора можна було спостерігати критику Такера Кларксона та інших, хто просуває ідеї багатополярності і догіністські, фактично фашистські концепції. Це певною мірою позитивно, але ті, хто при владі, підтримують подібні погляди і не вважають Росію загрозою.

Для Росії це вигідно: щоб Сполучені Штати перебували в хаосі і не розглядали Росію як супротивника, а звертали увагу насамперед на Європейський Союз і європейську частину НАТО. Вони, звичайно, будуть користуватися цією ситуацією, проводити інформаційні операції, акти саботажу — це триває вже давно.

Європейці досі не знайшли правильну форму для реагування на це, і неправильна реакція лише заохочує Росію продовжувати такі дії. Якщо Європа залишиться вразливою, а Сполучені Штати не готові прийти на допомогу, особливо у разі виходу США з НАТО, це стане «зеленим світлом» для Росії, щоб підірвати європейську безпеку та проводити кампанії проти сусідніх країн. Найбільш вразливою залишається Естонія, але можливі й інші варіанти. Зараз дійсно дуже сприятливий час для Росії, щоб продовжувати руйнувати колективний Захід.

Якщо нестабільність на Близькому Сході збережеться, як це вплине на війну в Україні?

Найкритичніше для України — це системи ППО і ракети до них, зокрема для Patriot. США вже витратили значні обсяги таких ракет у інших регіонах, і це може створити дефіцит. Європейські партнери можуть частково компенсувати, але навряд чи в необхідних обсягах. Називалася цифра, що Україні потрібно мінімум 60 ракет на місяць, тоді як інші системи або неспроможні збивати балістичні цілі, або для цього буде потрібно більше ракет.

Це матиме прямий вплив на безпеку українських міст: Росія може нарощувати інтенсивність ударів, користуючись обмеженістю ресурсів ППО. Можуть бути перебої і з іншими видами озброєння, які американці використовували — бомби, ракети, які могли б піти в Україну або вже йшли б сюди. Ми чули про можливість припинення контрактів по Україні. Наприклад, Швейцарія вже фактично оплатила систему ППО, але її не отримає.

Другий фактор — це ціни на нафту, які відбиваються по всьому світу, а найбільше — по демократичних країнах, які нас підтримують. Зараз популісти, як лівого, так і правого спрямування, наприклад та сама AFD у Німеччині, у питанні Ірану захищають лише власні інтереси. Вони набиратимуть бали серед населення, адже люди платитимуть не лише за пальне, а фактично за всі товари, бо енергетика присутня всюди. Це, безумовно, збільшить тиск на Україну, щоб ми припинили знищувати російську енергетику. Адже ми бачили, що американці ухвалили рішення звільнити на місяць нафту, яка вже перебувала в танкерах. Вони можуть продовжити цю політику.

Загалом, ця адміністрація поступово руйнує режим санкцій, активно витягуючи з нього Білорусь, окремих російських осіб та компанії. Це триватиме, і це означатиме, що у Путіна з’явиться трохи більше ресурсів для продовження війни. Загальний тиск буде періодичним: під час загострень Трамп тиснутиме на Україну, щоб примусити до капітуляції. Це періодично повторюватиметься, але загалом для України це не є смертельним.

Позитивним моментом у середньостроковій перспективі є те, що європейці усвідомлюють ненадійність американців і розуміють: потрібно діяти самостійно. Роль України як безпосереднього фактора безпеки зростає. Можливо, наші партнери замисляться над тим, що НАТО має еволюціонувати у щось інше, з меншою присутністю американських сил.

Я вважаю, що тут є велика перспектива для України. По-перше, ми маємо географічно вигідне розташування і фактично зупиняємо агресію. По-друге, наші сили оборони вміють воювати і мають волю до перемоги. По-третє, є інноваційна індустрія, яка допомагає нашим військовим — чого бракує більшості європейських країн НАТО. Окрім Фінляндії, яка готова воювати з Росією, і частково Польщі, що витрачає достатньо ресурсів на підготовку до війни, більшість країн НАТО ще набирають спроможності. Тому за умов ненадійності Сполучених Штатів важливість України для колективної безпеки зростає.