Символізм без реальних домовленостей: Розумний - про зустріч Трампа, Сі та Путіна

Зустріч Трампа, Сі Цзініьпіна та Путіна буде суто символічною, вважає експерт / Колаж: Главред

Результатів, на які ми сподіваємося — завершення війни в Україні чи домовленостей щодо ядерного роззброєння — від зустрічі трьох лідерів очікувати не слід.

19 листопада в китайському Шеньчжені на полях саміту АТЕС запланована перша спільна зустріч президента США Дональда Трампа, голови КНР Сі Цзіньпіна та російського диктатора Володимира Путіна. Вашингтон називав серед її головних тем ядерне роззброєння та Іран, Пекін наголошує на стратегічній стабільності, а Москва розраховує на вплив переговорів на міжнародну ситуацію. Водночас Трамп заявив, що говоритиме із Сі та Путіним і про війну Росії проти України.

Для Києва значення цієї розмови виходить за межі можливих заяв про завершення війни. За одним столом зберуться лідери держав, які мають різні інтереси та важелі впливу на її перебіг. Про те, чого кожен із трьох лідерів прагне від зустрічі, які наслідки вона може мати для України та за якими ознаками можна буде відрізнити реальні домовленості від дипломатичних декларацій, в інтервʼю Главреду розповів політичний експерт, професор кафедри міжнародних відносин Київського університету імені Бориса Гринченка Максим Розумний.

Росія фактично подає майбутню зустріч Трампа, Сі Цзіньпіна та Путіна як «нову Ялту». Зокрема, такі паралелі проводить помічник Путіна Юрій Ушаков. Наскільки це порівняння доречне за нинішніх обставин?

Звісно, росіяни хочуть саме так це подавати, але ця версія – це симулякр російської пропаганди, який чітко вписується в конструювання реальності, розпочате нею вже давно.

У цій реальності Україна - нібито нацистський режим, є "підступний Захід" і "світова змова" а Росія - "останній оплот православ’я" та всього іншого. У такому контексті картинка, де Путін сидить поруч із двома визначними діячами, повинна викликати відповідну асоціацію. Передусім у російського глядача, але не лише: російська пропаганда поширює її на значну частину світу.

Значення цього асоціативного зв’язку не слід применшувати. Люди часто йдуть за певними асоціаціями, позиціонують себе в символічному світі й реагують на такі образи.

Але якщо порівняти обставини Ялтинської конференції 1945 року та нинішню ситуацію, вони кардинально відрізняються. Ніхто нікого не переміг у світовій війні, жодного союзництва між цими трьома силами немає. Ніхто не малюватиме нову карту, оскільки немає ані сили, ані волі, ані потенціалу нав’язувати щось іншим народам. Це буде просто картинка.

Як влучно зауважив міністр закордонних справ Андрій Сибіга, тут немає переможців світової війни, тож їм, у принципі, немає чого вирішувати.

Чи є питання, в яких інтереси всіх трьох країн можуть збігатися? Зокрема, наскільки США, Росія та Китай здатні дійти згоди щодо завершення війни в Україні?

Китай дуже послідовно дистанціюється від предметного обговорення. Він постійно декларує, що є прихильником миру, що потрібно йти шляхом деескалації. При цьому робить певний реверанс у бік Росії, говорячи про передумови нинішньої кризової ситуації, які також нібито потрібно враховувати.

Але це порожня риторика. Китай прекрасно розуміє: втручатися в цю історію, брати на себе відповідальність і щось від когось вимагати - хибна для нього стратегія. Він не хоче в це вплутуватися.

Що стосується Росії та Сполучених Штатів, історія давня й досить прозора. Путін із Трампом торгуються від самого приходу Трампа до влади. Кульмінацією був Анкоридж: там ніби сторгувалися, але виявилося, що не зовсім.

Після цього все перебуває в дивному стані. Україна не хоче виходити з Донбасу, а Трамп нібито пообіцяв натиснути - і знову намагається це робити. Від того, що Трамп із Путіним зустрінуться, а поруч буде Сі Цзіньпін, ситуація кардинально не зміниться.

Росія не відмовиться від своїх максималістських вимог. Теоретично вона може висувати й умовно мінімалістичні - наприклад, вимагати виходу України з Донбасу. Але оскільки Україна не погоджується, Росія знову підвищує ставки й заявляє, що не віддасть «ні п’яді рідної землі».

Сам тристоронній формат нічого до цієї історії не додає. Так само він не додає нічого принципово нового до інших питань. У торговельних відносинах після зустрічі Сі й Трампа в Америці нічого не змінилося. Щодо ядерного роззброєння, яке намагається просувати Трамп, ситуація також незмінна. Китай досить резонно говорить, що йому немає про що домовлятися, оскільки його потенціал набагато менший. З Іраном теж усе незрозуміло: Америка стягує військові сили, Росія намагається бути посередником з незрозумілою місією. І за всіма цими питаннями немає натяку на прорив чи конкретне рішення.

У чому тоді цінність цієї зустрічі для Путіна, Трампа та Сі Цзіньпіна?

Для Путіна це нарешті хоч якесь геополітичне досягнення останніх років - знову ж таки, на рівні телевізійної картинки. Його прийняли у високе коло. Виглядає так, ніби ізоляції, яка почалася після вторгнення, більше немає, а він - один із трьох, хто вирішує долю світу.

Цієї символічної картинки йому вже цілком достатньо. До того ж це можливість знову показати серйозність російських вимог та російської важливості. Такий символічний капітал теж багато важить - незалежно від того, про що домовляться чи не домовляться.

Сі Цзіньпін приймає цю зустріч й виступає як дуже поважна особа, фактично імператор. Решта виглядають прохачами, які добиваються зустрічі, а він їх приймає. Водночас практичної користі чи домовленостей, які підкріпили б цей символічний капітал, він, очевидно, не очікує.

Найбільш вразлива позиція - у Трампа. Він хоче щось виторгувати в останній момент. Сподівається, умовно кажучи, поставити на зеро: раптом удасться чогось досягти, хоч щось вирішити для американської політики. Після поразки на виборах до Конгресу йому потрібно щось робити, шукати можливості.

Думаю, є ще психологічний аспект. Трамп, найімовірніше, заздрить Путіну та Сі Цзіньпіну як довічним правителям своїх країн. Він такими людьми захоплюється, зустрічався з Кім Чен Ином. Опинитися в їхньому колі, відчути себе таким самим «королем» - це, очевидно, певний невловимий, ірраціональний бонус від зустрічі. Принаймні так це виглядає ззовні.

Звичайно, є конспірологічні версії про якийсь план розв’язання світової кризи. Але зараз ми їх не розглядаємо, оскільки це все вилами по воді писано.

А в якій позиції перебуває Путін, зважаючи на успішні українські удари по російських НПЗ та нещодавні удари по Керченському мосту, який має для нього майже сакральне значення? Наскільки це послаблює його перед зустріччю?

Якби ця зустріч мала практичний зміст, де домовлялися, наприклад, про реальне зняття санкцій або інші перспективи, теоретично це могло б підірвати певні домовленості. Але оскільки її значення суто символічне, в інформаційній площині все це легко згладити. Подивіться на російські пабліки: вони фактично не помітили руйнувань Керченського мосту, який називають Кримським. За їхньою версією, щось влучило, впали якісь уламки, але все вже відновлено, поїзди рухаються. У російському інформаційному просторі нічого страшного не сталося.

Очевидно, Трамп і Сі Цзіньпін теж не будуть акцентувати на цьому й бити по самолюбству Путіна. Не для того вони зібралися. До того ж перед зустріччю Трамп робив заяви, мовляв, Путін міг би бути жорсткішим, а Україна програє війну. Ставити це під сумнів і виставляти Путіна у вразливій позиції Трампу не потрібно, оскільки це суперечить його політиці та риториці.

Сі Цзіньпін із його китайською дипломатією тим паче нічого подібного не говоритиме. Лише ще раз подивиться на Путіна й зробить вигляд, що нічого не сталося. Усе залежить від медійного контексту. Якби йшлося про реальні домовленості та реальну вагу Росії, ці події, напевно, підірвали б довіру до неї та зменшили шанси на досягнення угод.

Якщо це більше символічна зустріч, навіщо тоді всім трьом лідерам збиратися саме в такому форматі? Чи можливі хоча б мінімальні практичні домовленості?

Тут ми входимо у сферу гіпотез, припущень і, якщо хочете, конспірології. Якщо дивитися масштабніше, Трамп входить в останні два роки своїх повноважень. Якщо він із Путіним або в якомусь іншому форматі мав домовленості про реалізацію певного плану - умовно, прокласти тунель під Беринговою протокою чи поділити якісь багатства Росії, - починається відлік часу, коли це ще можна зробити.

Фактично для Трампа зараз є вікно можливостей реалізувати певний проєкт або геополітичну операцію. І будь-яка така зустріч, тим паче з людьми, яких він вважає провідними діячами, від яких усе залежить, не буде зайвою. Навіть якщо вона не призведе одразу до конкретних договорів чи результатів, зустрітися, поговорити й певною мірою узгодити плани - корисно.

Про необхідність зустрітися та звірити годинники свідчить і специфічний вибір місця. Це економічний саміт Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва. Точно не той майданчик, де потрібно ділити світ і ухвалювати доленосні рішення. Але це зручна точка, яка мало до чого зобов’язує, де можна розставити віхи та хоча б приблизно домовитися з основних питань.

Наприклад, чи триватиме торговельна війна між Китаєм і США. Ніби вже говорили в Америці, але, можливо, щось залишилося недоговореним. Можливо, йдеться про російські економічні ресурси: що дістанеться Китаю, а на що претендують Трамп, Кушнер і Віткофф.

Для такого обміну думками та загальної оцінки ситуації саміт може бути важливим і корисним. Можливо, всі розійдуться задоволеними. Але результатів, на які сподіваємося ми, - розв’язання хоча б якоїсь кризи, іранської чи української, завершення війни в Україні чи домовленостей щодо ядерного роззброєння - очікувати, очевидно, не слід.

Чи можливі негативні наслідки для України після саміту та потенційних домовленостей між трьома лідерами? Якими вони можуть бути?

Нинішня позиція Кремля майже не залишає простору для домовленостей: НАТО має повернутися до кордонів 1997 року, Молдова повинна бути нейтральною, Україна - нейтральною і без війська. Такі вимоги Росія, очевидно, не зможе продати й реалізувати. Але якщо в Шеньчжені знайдуть модель, яка влаштовуватиме усіх і не дуже влаштовуватиме Україну, тиск на нас значно посилиться.

Якщо це буде консенсусне рішення всіх трьох потуг, Україна залишиться разом із Європою. Тоді їм залишиться дотиснути Європу й примусити Україну до невигідного миру. Це найгірший для нас сценарій.

Наскільки він ймовірний?

Він завжди існував. Просто останнім часом усе стало набагато інтенсивнішим: поїздки Віткоффа та Кушнера, різні варіанти домовленостей, обговорення можливого виходу з територій в обмін на вступ до НАТО. Це схоже на шулерську схему, в якій незрозуміло, хто кого й куди приймає.

Найімовірніше, цей сценарій близький до реалізації, оскільки навколо нього відбувається дуже багато рухів. Якби можливості його втілити не було, ці дуже зайняті люди не витрачали б на це стільки зусиль.

Після цієї зустрічі має відбутися саміт G20. У Кремлі поки уникають чіткої відповіді щодо участі Путіна. Чи може ця послідовність зустрічей привести до подальших домовленостей, зокрема щодо України?

Коли вся ця історія починалася і лише анонсували зустріч Сі Цзіньпіна з Трампом в Америці, всі говорили саме про низку зустрічей одна за одною, які давали перспективу певного врегулювання. Нагадаю, йдеться не лише про Україну. Дуже гостра ситуація є й навколо Ірану. Теоретично ці троє людей мали б щось із цим вирішувати.

Ця низка зустрічей стиснута в часі й навіть не дуже зручна з огляду на формат майданчиків. Але вони використали навіть можливість економічного саміту Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва.

Уся ця логіка та інерція спрямовані на те, щоб знайти формулу торгу, яка нарешті задовольнить усі сторони. Власне, це ні для кого не новина. Для Сі Цзіньпіна з його культурою це, можливо, дещо незвично. Але для Трампа мистецтво переговорів - спеціалізація, він навіть написав про це книжку.

Як веде переговори Путін, ми самі бачили: Мінськ-1, Мінськ-2, потім зустріч із Зеленським. Усе це з тієї самої опери. Вони грають у ту саму гру, в яку грали завжди. І, на жаль, ми залишаємося в ролі пасивних глядачів цієї гри.

Новини заразКонтакти