Ормузька протока і не тільки: Олександр Леонов - про те, коли НАТО застосує 5 статтю проти Ірану

Європейські країни зрозуміли, що покладатися не лише на слова, а навіть на підпис Дональда Трампа доволі ризиковано.

​Ракетні та дронові атаки Ірану в межах ескалації на Близькому Сході вперше безпосередньо зачепили країни НАТО та їхні військові об’єкти, однак Альянс поки що утримується від запуску механізмів колективної оборони. За 12 днів війни системи протиповітряної оборони перехопили дві балістичних ракети, які рухалася в напрямку Туреччини — держави-члена НАТО. Паралельно Іран пов’язують і з атакою безпілотників на британську авіабазу RAF Akrotiri на Кіпрі — один із ключових військових об’єктів Великої Британії у Середземномор’ї. Після інциденту Греція, Франція та інші союзники почали перекидати додаткові військово-морські та авіаційні сили в регіон.

Але попри це керівництво Альянсу демонструє обережну позицію. Генеральний секретар НАТО Марк Рютте після інциденту заявив, що питання про застосування механізму колективної оборони навіть не розглядається: «Ніхто не говорить про статтю 5». Водночас у НАТО наголошують, що Альянс «твердо стоїть на боці всіх союзників» і готовий захищати «кожен дюйм території держав-членів», якщо загроза стане прямою. Така стримана реакція, попри атаки поблизу територій і баз союзників, знову підняла дискусію про критерії застосування четвертої та п’ятої статей Північноатлантичного договору та готовність Альянсу діяти колективно у разі подальшої ескалації.

В інтервʼю Главреду виконавчий директор Центру прикладних політичних досліджень "Пента" Олександр Леонов розповів, чи можуть удари по об’єктах союзників стати підставою для застосування четвертої або п’ятої статей НАТО, чи можуть європейські держави долучитися до воєнної операції США та як на стриману реакцію НАТО можуть реагувати Росія та інші опоненти Альянсу.

Генсек НАТО Марк Рютте наголошував, що, наприклад, атака іранської ракети по Туреччині сама по собі не обов’язково є підставою для застосування п’ятої статті Статуту НАТО. Чим пояснюється така вибірковість Альянсу на цьому етапі?

Тут варто спочатку подивитися на історію. Єдиний випадок, коли була застосована п’ята стаття, — це після терактів 11 вересня 2001 року у Сполучених Штатах. Тоді США активували п’яту статтю, а НАТО визнало, що це підстава для її застосування, оскільки йшлося про пряму агресію проти однієї з країн-членів Альянсу. Саме через це НАТО брало участь у війні в Афганістані, і окремі країни Альянсу долучалися до воєнних операцій, зокрема й до кампанії в Іраку під час другої війни в Перській затоці.

Якщо ж говорити суто про Іран, то ця країна не перебуває в зоні відповідальності НАТО. Тобто мав би відбутися акт прямої агресії проти держави-члена Альянсу. Якщо ж країна НАТО бере участь у війні проти третьої держави за межами цієї зони, це не є приводом для активації п’ятої статті.

Але тут є важливий момент: Туреччина є членом НАТО, і йшлося про балістичну ракету, яка прямувала в її бік. Щоправда, Туреччина її збила, і куди саме летіла ця ракета — достеменно невідомо. Вона могла влучити в Туреччину, а могла полетіти далі. З цієї точки зору Туреччина не активувала п’яту статтю. Більше того, вона взагалі не відповіла Ірану військовими діями. Фактично Туреччина зайняла нейтральну позицію у цьому конфлікті. Тому, якщо сама Туреччина не готова воювати з Іраном, НАТО навряд чи буде активно підштовхувати цю історію.

Втім, з моєї точки зору, Альянс міг би розглянути активацію п’ятої статті після удару по британській авіабазі на Кіпрі. Ми вже бачили, що Греція направила туди кораблі й літаки, Велика Британія заявила про готовність брати участь в ударах, Франція також перекидає свої кораблі. І важливий момент у тому, що Середземне море — це якраз зона відповідальності НАТО, а удар був завданий по військовому об’єкту країни-члена Альянсу. Але, як ми бачимо, і Велика Британія не активувала п’яту статтю. На мою думку, це частково пов’язано з позицією уряду прем’єра, який не дуже прагне брати безпосередню участь у кампанії Дональда Трампа. Тому якщо Іран продовжуватиме удари — і, наприклад, іранська балістична ракета вдарить по території однієї з європейських країн НАТО або буде збита над цією територією — тоді ймовірність активації п’ятої статті різко зросте.

Але поки що з юридичної точки зору, формальних підстав для цього немає. Це доволі слизьке питання – ми бачимо, що навіть ті країни, які постраждали від цих ударів, самі не поспішають активувати п’яту статтю.

Хоча, наприклад, коли сталася провокація з російськими дронами біля польської території, Польща активувала четверту статтю. Четверта стаття означає фактично консультації союзників і приведення Альянсу у стан підвищеної готовності — можна сказати, у передвоєнний стан. І тут цікаво, що Велика Британія могла б активувати саме четверту статтю. Це виглядало б логічно, адже тоді країни НАТО в Європі могли б у межах цієї статті почати конкретні дії та підготовку до можливої участі у війні.

​А як тоді пояснити ситуацію, коли європейці, так само як і американці, не хочуть вдаватися до активації четвертої чи п’ятої статей НАТО, але водночас з’являється інформація, що деякі країни — наприклад, Франція — дали дозвіл Сполученим Штатам використовувати свої бази в регіоні? Як це корелюється між собою? І як на це можуть відреагувати, наприклад, Іран чи Росія як активні опоненти?

Дозвіл на використання військових баз — це частина союзницьких зобов’язань, які діють, зокрема, і в рамках НАТО. І, можливо, таким чином Європа не лише надає допомогу Сполученим Штатам, а й демонструє Дональду Трампу, що не тільки Європа потребує гарантій безпеки від США.

Ми пам’ятаємо, як на цьому часто грав Трамп, але й Сполучені Штати також зацікавлені в тому, щоб Європа була вірною своїм союзницьким зобовʼязанням. Тому це може бути своєрідний сигнал Трампу — можливість дати йому це зрозуміти і відчути. І, на мою думку, у цьому також є певний розрахунок Європи.

До речі, паралельно з цим варто згадати, що Європа стала значно жорсткішою у розмові зі США щодо можливої мирної угоди між Україною та Росією. Зокрема, Фрідріх Мерц чітко заявив, що без участі Європи в цих переговорах не буде прийнято жодних рішень.

І ми бачимо, що Європа фактично використовує підхід «батога і пряника». З одного боку, вона займає більш жорстку позицію з певних питань, а з іншого — демонструє Сполученим Штатам, що їхня роль також є важливою і що без співпраці з Європою Вашингтону буде значно складніше вирішувати свої стратегічні завдання. Тому це достатньо раціональний підхід з боку європейських країн.

Чи можливий такий сценарій: якщо ситуація на Близькому Сході загострюватиметься і затягуватиметься в часі, чи можуть європейські країни в якийсь момент долучитися до допомоги Сполученим Штатам?

Теоретично це можливо. Але тут усе залежатиме від політичної волі самих європейських країн. Адже для активації п’ятої статті НАТО потрібен дуже серйозний привід — як я вже казав, наприклад, удар по території однієї з країн-членів або по її військових об’єктах.

Без цього це буде радше питанням доброї волі або результатом двосторонніх домовленостей. Поки що ми бачимо, що сам Дональд Трамп не створює підстав для того, щоб європейці активно йшли йому назустріч. Він продовжує доволі жорстко й навіть агресивно говорити з Європою, радше висуваючи вимоги, ніж намагаючись вести конструктивний діалог.

Тому, з цієї точки зору, поки не буде серйозного приводу, п’яту статтю активувати не будуть. Водночас, якщо затягнеться проблема з блокуванням Ормузької протоки, можуть з’явитися додаткові стимули й інтереси для втручання. У такому разі цілком можливо, що сформується певна міжнародна коаліція, і до розблокування протоки можуть долучитися навіть арабські країни.

Наприклад, я переконаний, що коли Дональд Трамп говорить про можливу наземну операцію, то мова навряд чи йде про окупацію всього Ірану. Йдеться, скоріше, про встановлення контролю над окремими об’єктами або регіонами. І передусім це може бути контроль над узбережжям для розблокування Ормузької протоки. Очевидно, що це могла б бути локальна задача, під яку реально зібрати коаліцію з декількох країн.

А чи впливає на можливе рішення щодо застосування п’ятої або хоча б четвертої статті Альянсом позиція Іспанії, яка зараз категорично виступає проти участі в бойових діях?

Справа у тому, що коли країна офіційно звертається щодо активації тієї чи іншої статті, право вето фактично не застосовується, адже йдеться про реальну загрозу безпеці. Втім у п’ятої статті є одна важлива особливість, про яку не дуже люблять говорити: вона досить розмита. Будь-яка країна-член Альянсу бере участь у колективному захисті в міру своїх можливостей і власного розуміння ситуації.

Тобто допомога може бути різною — наприклад, надання гуманітарної підтримки, що також вважатиметься виконанням союзницьких зобов’язань.

Тому позиція Іспанії тут принципово нічого не змінить. Іспанія просто може обмежитися мінімальною участю. До речі, варто згадати, що навіть під час кампаній після активації п’ятої статті далеко не всі європейські країни брали активну участь у військових операціях — зокрема і в Афганістані, і в Іраку.

Ви сказали, що підставою для активації статті може стати удар по військових об’єктах країн-членів. Чи не створює зволікання Європи ризик того, що Росія може почати активніше тестувати реакцію Альянсу? Адже ми і раніше бачили прольоти російських дронів та інші провокації у ЄС.

Так, такий ризик справді існує. Наприклад, я переконаний, що Польща мала б активувати четверту статтю не лише тоді, коли була масштабна провокація з дронами, а й раніше — коли російські ракети залітали на її територію. Я думаю, це було б правильним кроком. Але, очевидно, тоді були інші політичні розрахунки. І тут є велика проблема: Росія постійно тестує реакцію країн НАТО. Кожен такий інцидент — це фактично перевірка того, як відреагує Альянс.

До речі, якщо не помиляюся, ще приблизно у 2015–2016 роках було ухвалено рішення, що масштабна кібератака також може вважатися підставою для активації п’ятої статті.

З цієї точки зору виникає ще одна проблема, про яку зараз активно говорять у Європі: як реагувати на гібридну агресію. Ми вже бачили такий сценарій під час початку війни Росії проти України — на Донбасі або під час окупації Криму.

У такому випадку виникає питання: чи зможе НАТО швидко застосувати механізми колективної оборони? Це особливо актуально для країн Балтії — наприклад, для Естонії з містом Нарва або для Латвії, де є значна частка «російськомовного населення» і потенційна російська агентура.

Якщо подібні дії будуть замасковані під внутрішні конфлікти, НАТО доведеться переглядати свої концепціїреагування. І це справді серйозна проблема, яку потрібно не просто обговорювати, а вирішувати на рівні стратегій і безпекових концепцій.

Які ваші прогнози щодо розвитку ситуації — як щодо можливого залучення Європи до подій навколо Ірану, так і щодо України?

Очевидно, що для України зараз досить складно говорити про вступ до НАТО. Але, наприклад, я переконаний: щойно Україна стане членом Європейського Союзу, питання членства в НАТО буде лише питанням часу. Адже ключове питання для України — це гарантії безпеки. Без таких гарантій будь-які інші домовленості або документи фактично залишатимуться декларативними.

Якщо ми говоримо про гарантії безпеки для України і участь європейських країн, то для них питання взаємних зобов’язань є значно важливішим. Тому, на мою думку, у майбутньому може постати або питання про вступ України до НАТО, або — і про це зараз також говорять — про формування паралельного військово-політичного альянсу за участю низки європейських країн. Зараз уже обговорюють, що прообразом такого альянсу могли б стати скандинавські країни, держави Балтії, а також Франція, Велика Британія, можливо Німеччина і, власне, Україна. До цієї групи, звичайно, належить і Фінляндія як скандинавська країна.

Фактично йдеться про створення дієвої системи колективної безпеки. Адже після всіх заяв Дональда Трампа система колективної безпеки НАТО опинилася під певним сумнівом. Я маю на увазі, зокрема, риторику щодо Гренландії, а також загальну невизначеність щодо того, чи готовий Дональд Трамп у повному обсязі виконувати союзницькі зобов’язання Сполучених Штатів.

Ми з вами вже говорили, що п’ята стаття НАТО сформульована досить широко. Тому Сполучені Штати формально можуть і не порушити свої зобов’язання, але при цьому не надати прямої військової допомоги. І з цієї точки зору, якщо США і надалі займатимуть таку відсторонену або нейтральну позицію щодо гарантій безпеки для Європи, то Європа почне рухатися в бік створення власної системи безпеки.

До речі, вже зараз відбуваються активні дискусії щодо цього. Наприклад, обговорюється можливість створення європейського «ядерного щита» — системи ядерного стримування на базі французьких ядерних сил. Про це вже говорять Франція і Німеччина.

Польща, своєю чергою, заявляє про можливість або розміщення на своїй території французької ядерної зброї, або навіть створення власної ядерної програми. Скандинавські країни також обговорюють ідею створення спільної системи ядерного стримування. Тобто фактично ми бачимо, що нинішня система колективної безпеки сприймається як менш надійна, і тому країни починають шукати нові варіанти та можливості. Втім можливо, що саме це — незадоволення США перспективою створення європейських ядерних сил — може спонукати Вашингтон повернутися до більш чітких гарантій безпеки для Європи.

Тобто це може статися вже не за президентства Трампа, а пізніше?

Скоріше за все, так. Станом на зараз ми бачимо, що Дональд Трамп — доволі несистемний політик, і говорити не лише про його передбачуваність, а й про надійність досить складно.

Проблема в тому, що Європа саме зараз почала усвідомлювати масштаби цієї невизначеності. Наприклад, риторика Трампа щодо Гренландії з’явилася вже після підписання торговельної угоди з Європейським Союзом.При цьому Трамп почав погрожувати запровадженням мит і тарифів проти європейських країн, які не підтримали його ідеї. І це прямо суперечить документам, які він щойно сам підписав.

Тобто європейські країни фактично зрозуміли, що покладатися не лише на слова, а навіть на підпис Дональда Трампа доволі ризиковано. Тому я з вами погоджуюся: найімовірніше, серйозні кроки у цьому напрямку почнуться вже після того, як у Білому домі зміниться адміністрація.

Хоча, можливо, певні процеси почнуться навіть раніше — наприклад, після наступних виборів до Конгресу. Якщо там сформується інша більшість, скажімо демократична, тоді можуть розпочатися переговори про повернення до більш традиційної системи союзницьких зобов’язань.

Відповідно, під час каденції Трампа говорити про те, що з НАТО як структурою може щось серйозне статися, не доводиться?

Думаю, що ні. Перш за все, у Конгресі був ухвалений закон — до речі, ще під час першої каденції Трампа — який передбачає, що без рішення Конгресу президент США не може самостійно ухвалювати рішення щодо виходу країни з НАТО. Тому Дональд Трамп одноосібно цього зробити не може. І, судячи з нинішнього розкладу сил навіть у Сенаті та Палаті представників, йому навряд чи вдасться переконати достатню кількість законодавців підтримати такий крок.