НАТО триматиме Україну «у передбаннику», але щодо війни з Росією в Альянсі сталася зміна – Хара

У НАТО придумали, як зберегти допомогу Україні, навіть якщо на виборах у США переможе Трамп, зазначив дипломат Олександр Хара.

На саміті НАТО у Вашингтоні, який відбудеться 9-11 липня, Україну до Альянсу точно не запрошуватимуть, але готують для неї «міст до НАТО». Як пояснив директор із питань Європи Ради національної безпеки Білого дому Майкл Карпентер, «міст до НАТО» потрібен, щоб Україна могла увійти до Альянсу того ж дня, коли на це буде політична воля». Тобто поки що все впирається не в готовність України до вступу, не у відповідність нашої армії стандартам НАТО і навіть не в те, що триває війна з Росією, а саме у відсутність політичної волі у членів Альянсу.

Експерт Центру оборонних стратегій, дипломат Олександр Хара в інтерв’ю Главреду розповів, який «міст до НАТО» на Заході зібралися збудувати для України і що придумали, аби зберегти військову підтримку України, навіть якщо на виборах в США переможе Трамп, чого чекати від саміту у Вашингтоні, які країни є ключовими противниками членства України в Альянсі, скільки нашу країну триматимуть «у передбаннику» НАТО, а також які справжні великі загрози безпеці Росії упускає Путін, зациклившись на Україні.

Як зазначив Карпентер, документ, який оприлюднять на саміті НАТО, забезпечить Україну «інституційним мостом до членства в НАТО». Про який «міст до НАТО йдеться», що мається на увазі і може стати цим «мостом»?

Таку бюрократичну фразеологію і гарні слова вживають тоді, коли не можуть зробити практичний крок. І в США, і в Німеччині є противники початку процесу вступу України до НАТО. На відміну від запрошення до Євросоюзу, запрошення до НАТО є майже членством, тому в Альянсі поки що не можуть запросити Україну.

Втім, зовсім недавно вважалося, що План дій щодо членства в НАТО є обов’язковим інструментом, але для України зробили виняток – і адаптована річна програма буде слугувати документом, який регулюватиме реформи і приведення нашої країни до стандартів НАТО. Тобто в НАТО вже вдалися до однієї новації щодо України, тож можуть вдатися і до наступної, якщо буде політична воля.

Оскільки на Заході досі бояться ескалації з боку Російської Федерації, там вирішили дещо змінити риторику і додати позитиву. Коли йдеться про «міст», мається на увазі перепідпорядкування рамштайнського процесу надання допомоги Україні та створення її спроможності в майбутньому стримувати російську агресію. На Заході вважають це найголовнішим внеском НАТО для України.

Таким чином, відбулася певна зміна підходів. Адже від початку широкомасштабного вторгнення стратегія США полягала в тому, щоб допомагати Україні, яка має право на самооборону, про що говорить 1 ст. Статуту ООН. Але при цьому американці одразу зазначили, що ні вони, ні НАТО не є стороною конфлікту. І Альянс не надавав нам допомогу у вигляді далекобійної зброї, щоб уникнути ескалації з Росією. Зараз у НАТО від цієї позиції відходять. Ні, НАТО не буде залучений у війну, але координуватиме безпекову допомогу Україні. І, зрозуміло, наша країна буде посилюватися через створення її оборонної спроможності та отримання допомоги НАТО в реформуванні сектору безпеки та оборони. Думаю, що саме це мається на увазі під «мостом до НАТО».

Крім того, під час саміту НАТО будуть і оголошення про додаткову допомогу Україні – і у вигляді фінансів, і у вигляді озброєнь.

Це і є та новація, яка на нас очікує. Це максимум того, що наші партнери можуть зробити в наявних рамках, коли НАТО й надалі лишатиметься не стороною конфлікту.

Звичайно, все це позитивно для нас, зокрема, повторення сигналів про те, що місце України в НАТО, і вона неодмінно стане членом Альянсу. Це важливо – і як сигнал Росії про те, що вона не має права вето на цей процес, і як сигнал Україні про те, що ніхто не відмовляється від перспективи її членства в НАТО. Все це добре, але не настільки добре, як хотілося б нам.

The New York Times пише, що на саміті НАТО Україні запропонують нову штаб-квартиру для управління військовою допомогою – у Німеччині. Тобто саме це називається «мостом»?

Так, саме так. Німеччина, як потужна індустріальна країна і один із найбільших контрибуторів, із точки зору озброєння, боєприпасів і техніки, буде хабом для допомоги Україні. Також це рішення йде у контексті можливого приходу Трампа до влади в США. Це запобіжник, щоб Штати не паралізували процес надання допомоги Україні. Зважаючи на можливість перемоги Трампа на виборах і того, що США припинять виконувати лідерську роль, передача цієї допомоги під парасольку НАТО є позитивом.

Те, що штаб-квартира буде в Німеччині, – це для нас добре чи погано? Адже чимало німецьких політиків відомі своїми "теплими стосунками" з Росією.

Так, така історія була. Але після широкомасштабного вторгнення Росії в Україну позиція Олафа Шольца розвернулася на 180 градусів – і Німеччина нарощувала допомогу нашій країні, не роблячи з цього піару.

Німеччина – це потужна економіка, індустріальні спроможності, мотор Євросоюзу. І я не думаю, що Німеччина буде вагатися в питаннях надання допомоги Україні, адже сьогодні є загроза конфлікту між РФ і НАТО, а тому країнам Альянсу важливо підтримувати нас, оскільки саме українські Збройні сили знищують потенціал РФ, і це дає змогу Європі підготуватися до стримування російської агресії.

Інше питання – це страхи Олафа Шольца, наприклад, щодо надання Україні ракет Taurus, що, на його думку, може призвести до ескалації. Хоча ми маємо і SCALP, і Storm Shadow, не кажучи вже про те, що американці дозволили бити їхньою зброєю по території Росії, щоправда, з обмеженнями, – і нічого.

Тож я не думаю, що Німеччина буде щось гальмувати. Вона, усвідомлюючи свої власні національні інтереси і інтереси в лавах НАТО, буде допомагати.

Карпентер серед іншого говорив про те, що «міст до НАТО потрібен, щоб Україна могла увійти до Альянсу того ж дня, коли на це буде політична воля». А коли і за яких умов може з’явитися ця політична воля? Чи може бути так, що її після завершення війни не буде? Байден уже якось на це натякав.

Так, тут залишатиметься невизначеність, бо не відомо, що буде з НАТО в разі приходу Трампа до влади в США. Конгрес подбав про те, щоб Трамп самовільно не вийшов із Альянсу. Але як верховний головнокомандувач і людина, яка керує секторами безпеки та оборони, він може зменшити свої зобов’язання перед Європою в цілому, і тоді НАТО доведеться кардинально змінюватися. Про це замислилися і в Британії, і у Франції, і в Німеччині, оскільки зрозуміло, що НАТО – це США+. А Сполучені Штати можуть перестати бути надійним партнером або зосередяться на Тихоокеанському регіоні.

Прийняття України до НАТО – це дійсно питання політичної волі. І це ключовий момент – не готовність України, а політична воля.

Можна згадати, як після завершення Другої світової війни Німеччину приймали до НАТО: це була розділена країна, яка межувала з радянським блоком, а Берлін був гарячою точкою, з якої могла початися третя світова війна. У нас схожа ситуація.

Є й інші країни, які не хочуть нашого вступу до Альянсу. Передусім слід згадати Угорщину, яка рогами і копитами намагається зупинити процес вступу України до НАТО і ЄС, яка не поділяє оцінок щодо безпекових загроз із боку Російської Федерації, які є у Польщі, Балтійських країн і решти європейської частини НАТО.

Коли з’явиться політична воля, доволі складно прогнозувати. Адже, наприклад, Курт Волкер вважає, що Україна може стати членом НАТО негайно, і це не спровокує жодну серйозну реакцію з боку Російської Федерації. Так могло би бути, якби на це була політична воля США і готовність стримувати Росію, адже ядерної зброї у американців рівно стільки, скільки у Росії.

На жаль, у Байдена і його команди з питань національної безпеки надто обережний підхід, тому очікувати якихось просувань найближчим часом навряд чи варто.

Але все може змінитися. Як один із варіантів – політичні зміни в Російській Федерації: чи то з природних причин, чи то з інших Путін може зникнути з політичного олімпу, і тоді в РФ почнеться боротьба павуків у банці. Їм, звичайно, буде не до України – вони будуть ділити владу. Це буде чудовим моментом, вікном можливостей для нас, аби вислизнути з зони небезпеки в членство в НАТО.

Але такі події в Росії зовсім не означають, що Україну одразу приймуть до НАТО, якщо що за Байдена шансів на членство небагато, що за Трампа. За Трампа їх ще менше.

Що буде за Трампа, складно передбачити. Адже ми не знаємо, що на той момент буде в його голові. Трамп не є прогнозованим політиком і вважає це своєю козирною картою. Нещодавно здійнявся ґвалт щодо пропозицій кількох радників Трампа, які передбачають серед іншого припинення вогню, тобто заморожування конфлікту по тій лінії, яка є, а в якості розмінної фішки пропонується членство України в НАТО або мораторій на членство впродовж десяти років.

Звісно, є й інші республіканці, які кажуть навпаки: Україна – важливий чинник, її треба підтримувати, не можна дозволити Путіну виграти цю війну. От вони готові бачити нас у НАТО.

Ба більше, Україна вже є безпековим фактором для НАТО – із такою кількістю озброєння і підготовлених людей із хорошим досвідом ведення війни. Тобто Україну вигідно мати всередині НАТО, щоби, зокрема, керувати можливою ескалацією. Адже якщо Україна поза межами Альянсу, це означає, що вона ухвалює суверенні рішення і може ні з ким не радитися. Якщо ми будемо в НАТО, звичайно, будь-які серйозні кроки Києва повинні будуть узгоджуватися з союзниками по Альянсу.

Так само складно прорахувати, що буде у випадку другої каденції Байдена. Адже в США є внутрішні проблеми, а трампісти сформували негативний образ України та говорять, що не все так однозначно з РФ, що краще відтягнути Росію від Китаю і зосередити ресурси на стримуванні Піднебесної, яка є стратегічним противником США.

Посол України в Литві Петро Башта в інтерв’ю Укрінформу зазначив, що рік тому тільки три держави Альянсу були проти негайного набуття Україною членства в НАТО, і це «кілька великих впливових держав». Скільки таких держав сьогодні? І про які саме країни йдеться, хто не хоче бачити Україну членом НАТО?

Абсолютно очевидно, що Сполучені Штати Америки – це противник №1 прийняття України до НАТО. Якби була воля США прийняти Україну до Альянсу, вже зараз інші країни могли б змінити свою думку, оскільки Штати для них – це і «ядерна парасолька», і найбільша частина оборонних спроможностей взагалі, та й Вашингтон має важелі впливу на будь-кого, зокрема, Угорщину.

Так само Німеччина за Олафа Шольца не буде готовою до прийняття України до НАТО, бо вважає, що це викличе суттєву ескалацію. Та подивимося, як зміниться політичний ландшафт у Німеччині. Адже християнські демократи критикують Олафа Шольца за недостатню допомогу Україні та інші речі. Можливо, якщо зміниться влада в Німеччині, там зміниться і позиція щодо включення України до НАТО.

Та все одно саме США – це ключовий фактор наявності чи відсутності політичної волі Альянсу щодо прийняття України.

Так само проти буде Угорщина…

Угорщина не є великою країною, це так, дрібний шкідник. Орбан намагається максимально використати ситуацію, щоб і утриматися при владі, і отримати додаткові ресурси. Власне, тому він і втягує Росію у свої справи.

Плюс зрозуміло те, що Орбан робить із Китаєм. В той час, коли Європа намагається зменшити свою залежність від Китаю, особливо в чутливих галузях, наприклад, комунікації, Угорщина лишається хабом для корпорації Huawei і не збирається зменшувати свою залежність від Китаю, ба більше, навіть збільшує. А це є загрозою безпеці блоку НАТО, бо ключова річ у сучасному світі – це інформаційні та комунікаційні технології, обладнання. Якщо у Китаю є можливість впливати на це, отримувати інформацію та фактично займатися шпигунством, це є великою небезпекою для НАТО.

У Орбана мало ресурсів, і він намагається на тлі конфронтації європейців із росіянами та китайцями отримати додаткові дивіденди. Я вже не кажу про антиліберальні настрої. Орбан також є важливим фактором для Трампа, адже трампісти дуже люблять Угорщину. Вони вважають, що деякі ліберальні практики, запроваджені в Угорщині, потрібно імплементувати у США.

Тобто ключові причини, чому зараз немає політичної волі для прийняття України до НАТО – це страх Заходу перед імовірною ядерною реакцією Росії на такий крок, а також небажання ув’язуватися у війну з РФ, страх ескалації?

Так, абсолютно правильно. Незважаючи на те, що Фінляндія і Швеція стали членами НАТО. Фінляндія та Швеція – це понад тисячу кілометрів кордону, а це означає, що Балтійське море вже стало натівським. До того ж Фінляндія межує із Кольським півостровом, а там знаходиться «ядерний кулак» Російської Федерації, яким вона погрожує США. Тобто приєднання Фінляндії і Швеції додало спроможностей НАТО контролювати російські ядерні сили, а також впливати на те, що відбувається у північних морях та Арктиці. Тобто фактично Фінляндія в НАТО – це стратегічна поразка Росії.

Тим не менше, якоїсь особливої реакції Росії на це не було. Вона не натиснула на «кнопку». Навпаки, РФ забирає з кордону з Фінляндією певні сили і засоби та кидає їх у м’ясорубку в Україні. Якось це не надто в’яжеться з риторикою Москви про те, що наближення НАТО до кордонів РФ є екзистенційною загрозою, яка змусить Москву певним чином реагувати.

Якщо росіяни після набуття членства Фінляндією нічого не змогли зробити, то після долучення до НАТО України не зможуть і поготів. Адже Україна, ставши членом НАТО, не настільки змінить безпекове середовище для РФ, як Фінляндія.

Тут питання в тому, що Україна в НАТО означатиме, що вона не може бути під контролем Росії. А не те, що вона є загрозою для РФ чи буде готувати напад на російську територію і намагатися її окупувати. Зрозуміло, що це нераціонально.

Крім того, НАТО в цілому виявилося небоєздатним. З’ясувалося, що, якщо буде конфлікт такої інтенсивності, як в Україні, у потужних європейських країн боєприпасів усього на кілька днів. Тому європейці аж ніяк не хочуть воювати і піддавати себе загрозі третьої світової війни із можливим застосуванням ядерної зброї.

Тобто побоювання Путіна щодо членства України в НАТО – чи то справжні, чи то вдавані – є нераціональними. НАТО не є загрозою Російській Федерації, і членство України в НАТО не збільшить таку загрозу. Але це буде стримувати Росію, і їй доведеться займатися внутрішніми справами більше, ніж захопленням сусідів.

В НАТО новий генсек – Марк Рютте. Чого Україні від нього чекати, як за нього можуть змінитися відносини нашої країни з Альянсом? Наскільки я розумію, для нас це доволі вигідна фігура.

Так, це справді так. Хоча набагато вигіднішою для нас на посаді генсека НАТО була б прем’єрка Естонії Кая Каллас, але «старі європейці» чомусь подумали, що вона занадто антиросійська публічно. Був іще варіант президента Румунії Клауса Йоганніса, теж для нас непоганий варіант.

Що Естонія, що Румунія – це ті країни, які пам’ятають і радянську окупацію, і Варшавський договір. Звичайно, вони не мають таких ілюзій щодо Росії, як Стара Європа.

Але в будь-якому випадку Марк Рютте є гарним вибором. Це досвідчений політик, який кілька разів був прем’єр-міністром, майже 30 років очолював партію, у нього склалися гарні стосунки з Трампом. Він уже показав свою спроможність у дипломатії, коли досягнув з Орбаном домовленостей, що той не блокує його призначення, а Угорщина не бере участі в активностях НАТО щодо підтримки України.

Ну і, зрозуміло, Рютте підтримує Україну. Нідерланди – на сьомому місці за обсягами допомоги Україні і надають понад 5 млрд доларів безпекової допомоги, надають нам F-16, а також не заперечують, щоб ці літаки знищували цілі на російській території. Крім того, Марк Рютте є прем’єром країни, громадяни якої загинули під час авіатрощі літака МН-17. Все це говорить про чудовий потенціал підтримки України. Рютте декілька разів відвідував нашу країну, бачив злочини, які вчиняла РФ.

Отже, тут є і моральні, і раціональні речі, і абсолютне розуміння того, що таке Російська Федерація. Тому я думаю, що такий генсек НАТО буде позитивним для нас у контексті рішення про перенесення рамштайнського формату під патронат НАТО. Рютте буде відігравати там важливу роль. Я не бачу негативів.

Так, Рютте критикують і наводять фото, де він стоїть поруч із Меркель та Шредером під час підписання угоди про будівництво Північного потоку. Але це було давно, коли фактично у всіх європейців, окрім країн східного флангу і Британії, були ілюзії щодо Росії. Цей етап уже минув. Широкомасштабне вторгнення Росії в Україну та її злочини докорінно змінили ставлення до РФ, у тому числі й ставлення Рютте.

Підсумовуючи все вищесказане, складається враження, що перспектива членства України в НАТО поки що дуже непевна, начебто перед нами відчиняють двері, але не запрошують. Тому виникає питання – скільки років чи десятиліть Україну можуть тримати «на порозі» НАТО, не пускаючи далі?

Складно прогнозувати, передбачити це зможе хіба що Дельфійський оракул.

До широкомасштабного вторгнення Росії питання членства України в ЄС було так само невизначеним: нам щось розповідали, казали, що ми можемо стати членом Євросоюзу, але треба реформуватися. Однак вторгнення змінило думку європейців, і вже 25 червня відбулася історична для нас подія – практично початок процесу вступу до ЄС.

Так само може статися щось на полі бою або в політичному житті, що змінить думку країн-членів НАТО щодо нашого членства. Але як це буде в перспективі, ніхто не знає, бо є фактор Трампа і багато чого іншого. Безумовно, від того, що відбувається на полі бою, великою мірою залежить те, коли перспективи вступу до НАТО будуть реалізовані.

За великим рахунком, НАТО не може сказати, що Україна не може стати членом. Адже у Статуті НАТО написано, хто з точки зору географії, відповідності цінностям, інтересів країн-членів може стати членом НАТО. І нам просто не можуть відмовити, з формальної точки зору.

Інше питання, що нас можуть тримати «у передбаннику» до НАТО. Але я думаю, що зрештою до членів Альянсу прийде усвідомлення важливості членства України в НАТО – і з точки зору бойового потенціалу, і з точки зору нашої географії (ми є буфером між цивілізованим світом і варварами), і з точки зору унеможливлення подальшого просування Росії на захід, до Старої Європи (а цього можна досягнути, прийнявши до НАТО Україну, Грузію і Молдову).

До того ж саме через членство України в НАТО Росія може бути трансформована. Тоді вона не зможе воювати проти сусідів у Європі і буде змушена зосередитися на іншому, передусім на справжніх викликах своїй власній безпеці, що походять від Китаю, а також почне зважати не те, що відбувається в Середній Азії і на Близькому Сході. Тоді Росія зверне увагу на всі ці війни та зростання екстремізму, які інфільтруються в саму Росію. Плюс те, що ми бачимо на Північному Кавказі. Це є справжніми безпековими загрозами для Росії, а не Україна в НАТО.

Якби Путін не був фашистом, він би зосередив свою увагу на цьому, бо там справді великі небезпеки. Я вже не кажу про російську демографію, економіку і багато чого іншого. Якщо Росії не буде куди розширюватися на захід, тобто на Україну, Молдову, Грузію і в перспективі Білорусь, їй доведеться змінювати свою парадигму існування. І тоді, можливо, ми матимемо менш агресивного сусіда. Або, якщо Росія почне розвалюватися – взагалі не агресивного, бо тоді Україна та Європа відіграватимуть велику роль на теренах РФ у припинити громадянських війн, які там, швидше за все, будуть.

Україна може стати важливим фактором демократизації тих утворень, які з’являться на теренах Російської Федерації, коли вона почне розвалюватися. І світу, і нам від цього буде безпечніше після кризи розвалу РФ. Можна уявити, скільки там буде біженців, стоятиме питання контролю над хімічною, бактеріологічною і ядерною зброєю, а також проблема убивць, які воювали на території України і повернуться назад, в Росію. Звичайно, всі ці проблеми там будуть.

Зрештою, чим меншою Росія буде за розміром, тим меншим буде її потенціал для наступної агресії.

Тобто, допоки Україна не стане членом НАТО, у Росії зберігатимуться загарбницькі апетити, а війна триватиме?

Так.

Єдине, що зможе зупинити цю війну – це відсутність ресурсів у Росії продовжувати воювати та відцентрові процеси, пов’язані з кризою в Кремлі. А помилки, яких припустився Путін, призведуть до процесів, що закінчаться колапсом Російської Федерації.

Тобто війна закінчиться за двох умов: по-перше, відсутності ресурсів у Росії, а, по-друге, послаблення або зміни влади. Дуже важливо, хто в Росії при владі, наскільки ця влада міцна чи слабка. Адже неминуче почнуть з’являтися регіональні князьки, які виявлятимуть добру волю і переосмислення. Цього, як на мене, можна очікувати.