Майже без їжі і води та під постійними обстрілами з боку російських окупантів – так провела декілька тижнів у блокадному Маріуполі місцева жителька Альона разом зі своєю сім’єю. Свою історію жінка розповіла журналістам Главреду після того, як їй з чоловіком, трьома бабусями і кішкою вдалося в буквальному сенсі вирватися з пекла.
Коли росіяни почали обстрілювати Маріуполь, місцеві жителі були впевнені, що це ненадовго і небезпека пройде повз, каже Альона. Проте 2 березня у районі, де проживала жінка з сім’єю, повністю зникли опалення, світло і вода – тоді й прийшло усвідомлення, що це безповоротно.
Оселя, де жила родина, не довго лишалася неушкодженою. Спочатку ворожий снаряд впав біля сусіднього під’їзду – буквально в шести кроках. Ще шість упали за будинком – тоді в триповерховій "хрущовці" повилітали вікна. А 5 березня випущений окупантами снаряд влучив у дах їхнього будинку.
"У нас вилетіли вікна в кухні і був зруйнований балкон. Нам ще більш-менш пощастило. А в квартирі на третьому поверсі, куди влучила ця бомба – там взагалі кухні немає. Слава Богу, що люди на той момент уже виїхали, їх там не було", – згадує Альона.
Тоді сім’я вирішила, що з міста потрібно тікати. Це була перша спроба покинути Маріуполь, проте, на жаль, невдала…
Місто та околиці нещадно обстрілювали окупанти. На виїзді з Маріуполя українські військові попередили сім’ю, що попереду сильні обстріли. Рухатися далі було неможливо.
"Слава Богу, що вони нам сказали. Тому що ми їхали не з білими прапорами – ми просто хотіли вискочити. Однією машиною, колони тоді не було", – розповідає маріупольчанка.
"Надворі мінус 8 градусів, а у квартирі вибиті вікна. Ми спали вдягнені у всьому, що було"
Повертатися додому було страшно. Уся родина – Альона з чоловіком і трьома бабусями – вирішили лишитися на ночівлю у драмтеатрі. Бомбосховище в театрі було повністю зайняте – людей тоді було дуже багато, згадує жінка. Усі, хто не помістився, ночували просто в холі. Для них волонтери приносили стільці, які відкручували від підлоги у залі. У сам зал людей не пускали – в разі бомбардування міг завалитися купол.
Наступного дня сім’я повернулася в розбомблений будинок – їм більше було нікуди йти. Ховатися від обстрілів теж було нікуди – в їхньому будинку і в сусідніх не було укриттів, каже Альона.
Надворі на той час ще було мінус 8 градусів – за відсутності опалення й вікон в приміщенні було не набагато тепліше. Спали одягнені у всьому, що було, і вкриваючись багатьма ковдрами.
"Я навіть не роззувалася. Лягала взутою, щоб одразу вискочити кудись в коридор, до несучих стін, якщо почую, що щось летить", – розповідає жінка.
"Найважче було пересилити себе і піти під обстрілами шукати їжу і воду"
Їсти готували на вулиці, як і весь Маріуполь, каже Альона. Збиралися з сусідами і зносили, що в кого було. А було небагато. У магазинах на той момент не лишилося практично нічого – люди усе порозбирали.
Та найгірше було те, що вже й на той час (сім’я перебувала в місті до 17 березня) майже не лишилося води.
"По воду потрібно було ходити. Найстрашніше – це себе пересилити і піти під обстрілами, щоб знайти десь їжу і воду. Ми ходили, шукали пожежні резервуари і вичерпували звідти відрами воду. І так робив весь Маріуполь, тому що з перших же ж днів у магазини нічого не поставлялося", – розповідає Альона, не стримуючи сліз.
Приватних будинків з колодязями практично не було. Знайти воду в Маріуполі було важко ще тоді, коли сім’я лишалася там. Тому складно уявити, що зараз відбувається через нестачу води та їжі у місті, каже жінка.
"І вони (російські окупанти – ред.), падлюки, ще й обстрілювали, коли люди збиралися великими натовпами", – згадує жителька міста.
"Тіла вбитих лежали на вулицях, їх накривали або ховали біля будинків"
До обстрілів люди вже звикли, адже вони були постійно. У моменти тиші місцеві мешканці збиралися разом на вулиці і готували їжу – вкупі було спокійніше, каже Альона. Зв’язку у місті не було ніякого – якісь новини просто переказували один одному.
Якщо хтось гинув від обстрілів, тіла лишалися на вулиці, або ж сусіди чи знайомі ховали загиблих просто у дворах чи парках.
"У нас, в нашому під’їзді, нікого не було (загиблих – ред.). А інші люди… Ну, їх накривали. Я бачила, коли ми ішли, просто на вулиці накриті лежали, і все. А потім я не знаю, куди їх. Когось, чула, ховали біля своїх же будинків. Я так Бога молила щодня, щоб хоча б день і ніч прожити…", – зазначає Альона.
"До нас прибився собака – ми ділилися з ним останньою їжею, яка в нас була"
Жінка згадує, що на вулицях було багато безпритульних тварин – як і люди, вони безпомічно снували містом у пошуках їжі.
"Біля дитсадка неподалік жив такий старенький собака. Коли в дитячий садочок прилетіли три снаряди і зруйнували будівлю, він прибився до нас. Ми його поставили на довольство, на сухпайок. Те, що лишалося, йому теж трішки давали, щоб з голоду не помер. Бо жаль", – каже маріупольчанка.
При цьому сім’я доглядала і свою стареньку кішку Боню. Коли покидали місто, її забрали з собою. Перелякана, вона завжди ховалася якнайдалі, коли чула обстріли.
"Найстрашніше було пережити, коли колона стала на мосту і почався обстріл"
Вдруге сім’я наважилася на спробу виїхати з Маріуполя 17 березня. Їхнє авто було посічене осколками – "прилетіло", коли окупанти обстрілювали будинки з Градів.
"Машини ж усі стояли біля будинку. Але нам ще пощастило, що ні мотор, нічого такого не постраждало, тільки осколками посікло. Ось це осколки від Граду", – розповідає Альона і показує, який слід на їхньому авто лишила війна. – "В машину впало все, впереміш з камінням. Але головне, що було сильно потріскане лобове скло. Ми так і виїжджали з міста – при кожному горбику воно вгиналося всередину і сипалося. Скло ми поміняли вже у Кривому Розі".
Бензин, щоб виїхати з міста, для сім’ї дав сусід – його власне авто було знищене під час обстрілів. Альона з чоловіком почепили на свою машину білі простирадла, щоб були за прапори. По дорозі зустріли ще багато машин, які теж рухалися на виїзд, і приєдналися до них. Так утворилася колона з 20-30 автомобілів.
"Найстрашніше було пережити, коли колона стала на мосту і почався обстріл. Це таке місце, де в тебе влучити можна просто із заплющеними очима", – згадує жінка.
"Окупанти на блокпостах допитувалися, чи є у когось цигарки і де поміняти рублі на гривні"
На всьому шляху до Запоріжжя було багато блокпостів окупантів. Вони зупиняли колону, перевіряли в людей документи.
"Записували, документи перевіряли. Зброю веземо – не веземо? Чи є у нас знайомі з Азову? Татуювання? Усе питали вони. Цигарки дуже хотіли собі – у них не було, і це була для них велика проблема. І вони в усіх, хто виїжджав, питали про цигарки. Також бідкалися, що тут немає де поміняти російські гроші на гривні. Ну, чи не сволота?! Ще й поміняти тут зібралися", – каже Альона.
Крім цього, загарбники питали людей, чи збираються вони повертатися назад. Ті без сумніву відповіли, що ні, проте їх, на щастя, пропустили.
З родичів в Альони нікого в Маріуполі не лишилося. Деяких маріупольчан росіяни вивозили в село Безіменне на Донеччині, а потім – в окупований Донецьк. Туди ж забрали і двоюрідну сестру та племінницю жінки, після чого з ними зник зв'язок.