Село Нова Буда на Київщині розкинулося просто під Бородянкою. Тому російські окупанти були тут частими незваними гостями – залітали з авіацією і бомбили усе навкруги, обстрілювали з артилерії.
Пані Ліда встигла евакуюватися "перед самим носом" у смерті – після цього загарбники бомбили ще сильніше, від багатьох хат лишилися лише завали.
"Через три дні, як я покинула дім, моя сусідка казала, що на нашій стороні геть погоріли хати. Як там мій будинок – я досі не знаю…", – розповіла жінка журналістам Главреду.
Окупанти то обстрілювали саме село, а то намагалися дістати до українських військових, які стояли за ним. Та силу особливо не розраховували – їх не дуже турбувало, долетить снаряд до бійців ЗСУ чи розірветься в людській хаті.
"Було, що до наших танків долітало, а було, що над селом розривалося. Й коли щось летить і вибухає – то і вуха закладає, і чекаєш, що можуть рами повилітати зі склом", – згадує Лідія.
"Я сиділа на лавочці… Літак розвернувся і почав по мені стріляти"
Пані Ліда жила у хаті, яка лишилася їй від чоловіка. А в іншому кінці села стояла ще одна – батьківська. Жінка хвилювалася, чи цілий ще той будинок, і пішла перевірити. Та цей короткий шлях ледве не став її останнім…
"Сіла я по дорозі на лавочку. Коли бачу – летить літак, просто у мене над головою. Пролетів біля мене над двома повністю розбитими хатами. Над наступною вуличкою знизився і скинув щось біля цілої ще хати. Я почула вибух, пішов дим у мою сторону. А цей літак розвертається і летить назад. А я ж сиджу під парканом на лавочці. Він раз – і почав стріляти по мені. Біля мене поруч були залізні ворота, і я почула, як від них щось повідскакувало. Я тільки подумала – що ж тобі треба? Ти ж бачиш, що баба сама сидить, ну що ж тобі треба?", – розповідає Лідія.
"Кажу: "Хлопці, мені додому треба" – "Туди не можна, там обстрілюють…" – і посадили мене в машину"
На щастя, у жінку ворожий пілот не влучив. А через короткий час біля неї зупинився автомобіль – українські воїни через близькість окупантів намагалися вивезти з села усіх, хто там іще лишився.
"Кажуть: "Сідайте". Я кажу: "Мені, хлопці, туди", – і показую пальцем у бік своєї хати. – "Мені додому треба". Вони тільки похитали головами: "Туди не можна, там війна іде, обстріли, сідайте в машину". Вони посадили мене в цю машину і поїхали на Пісківку", – згадує місцева жителька.
Уже в сусідній Пісківці Лідію нагодували і відправили далі. Жінка бідкається, що виїхала з села буквально без нічого.
"От, подивіться, у чому я взута… Я ж взувалася й одягалася буквально, щоб перейти через колії… І так мене і забрали посеред вулиці", – каже пані Ліда.
"В 91-рік прийшлося покинути рідну хату. Хай би мене завезли назад…"
Під ворожими обстрілами вдалося вивезти і тітку Лідії – 91-річну пані Ольгу, яка жила окремо. Їй важко рухатися – бабуся ледве ходить, опираючись на паличку – тому покидати село не хотіла до останнього.
Під час розмови з журналістами пані Ольга не може стримати сліз – на старості літ їй довелося покинути рідний дім, і невідомо, чи буде куди повертатися.
"Нас далі будуть везти… Але я б не хотіла далі їхати. Хай би мене завезли назад…", – каже жінка і витирає вологі очі.
Бабуся жила сама. Двоє її синів уже померли, а невістки з онуками мешкали окремо. Коли окупанти почали гатити по селу сильніше, вона замкнула хату, пішла до сусідки і більше в рідний дім не поверталася. До того часу, коли вона покинула населений пункт, там уже погоріли майже половина хат.
"Коли я виїжджала, то до своєї хати не заходила. Сусід казав, що в мене вікна побиті, усі шибки порозбивані", – каже пані Ольга.
Бабусю забрали з села однією з останніх. Каже – там лишилися тільки декілька людей, які вперто не хотіли виїжджати. Проте деякі просто не мали іншого вибору, додає племінниця Лідія.
"Мої сусіди не виїхали… Там чоловік, у якого два інсульти було. І в нього тями уже немає. І рідні сидять вже коло нього. Що ж тут зробиш, мусять…", – каже пані Лідія.
Читайте також: