Днями в Україну з Туреччини повернулися пʼятеро військових командирів, які захищали “Азовсталь” під час боїв за Маріуполь. Країна-агресор Росія розкритикувала це рішення Туреччини і заявила про нібито порушення домовленостей, адже за словами Кремля, військовослужбовці мали перебувати в Туреччині до кінця бойових дій в Україні.
В інтервʼю Главреду народний депутат, дипломат, керівник Фонду Майдан закордонних справ Богдан Яременко розповів, як відобразиться реакція Росії на процесі обміну полоненими, чи буде Путін сваритися з Ердоганом та які наслідки для Путіна матиме повернення командирів “Азову” в Україну.
Після повернення в Україну командирів “Азову” у Путіна заявили, що Туреччина порушила домовленості. Чому, на вашу думку, Ердоган пішов на такий крок і фактично встромив ножа у спину російському диктатору?
Він нічого не встромляв. Був великий обмін – російській стороні віддали Медведчука, який вільно гуляє на свободі. Відтак, українська сторона отримала аргументи в переговорах з Туреччиною по наших командирах. Тому тут не варто звертати увагу на скиглення Росії – вони це роблять постійно і, як правило, без приводів. І якби це серйозно образило РФ, то вона б вийшла з багато яких переговорів із Туреччиною.
Але оскільки вона цього не робить, то, очевидно, це заяви для внутрішнього користування. Бо ми розуміємо, що командирів які повернулись, в Україні люблять і поважають рівно настільки, як їх ненавидять і бояться в Росії.
Тобто якось погіршитися відносини між Ердоганом і Путіним після цього інциденту не можуть, я правильно вас зрозуміла?
Може вони погіршаться, може вони і так погані - я не знаю. Туреччина з Росією ведуть переговори з багатьох причин, як повʼязаних, так і не пов'язаних з Україною. І поки що я не чув заяв з жодного з боків, про те, що хтось хотів би з цих перемовин вийти. Навпаки, при всіх погрозах вийти із зернової угоди ми бачимо, що Туреччина досить впевнено говорить про можливість досягнення домовленостей з Росією у подальшому.
Тому нам треба дуже спокійно на все це реагувати. Зараз у переговорах більше робиться для преси, ніж реальних домовленостей.
Була заява українського посла в Туреччині про те, що Україні не висувалися додаткові умови щодо повернення додому командирів “Азову”. Він також зазначив, що Туреччина це робила для покращення своїх позицій у переговорах з Росією. А які саме для неї зиски?
Мені важко говорити про конкретні мотиви, але в цілому Туреччина хотіла відігравати більш активну роль у переговорному процесі, в регіоні. У неї далеко не все так прекрасно в розумінні з Україною, як у інших держав-членів НАТО, або сусідніх з нами держав. Тому тут пасьянс склався таким чином, що Туреччина вирішила, що їй вигідніше закрити це питання і рухатися далі, бо, наскільки я розумію, українська сторона достатньо наполегливо і давно порушувала це питання. Тому тут більше заслуга української дипломатії, ніж якісь там інтриги турецької чи російської дипломатій.
Загалом якісь різкі кроки з боку Росії можуть бути в цій ситуації?
Різких заяв може бути скільки завгодно, вони лише цим і живуть. Різкі кроки з боку РФ – це бомбардування України. Нічого іншого вона придумати не може, адже в неї більше немає жодних додаткових важелів для ескалації, окрім ядерної зброї (чим вона, власне кажучи, і погрожує). Але не думаю, що це може бути приводом, бо причина Росії не потрібна.
Ви сказали, що ці заяви, які росіяни виголошували протягом кількох днів, орієнтовані на внутрішнього користувача. Наскільки вони вплинуть на позиції Путіна всередині Росії?
У мене є така підозра, що у Путіна зараз така ситуація, коли він не стільки дбає про розширення якихось своїх можливостей, скільки закриває дірки у своєму іміджі та питаннях довіри до себе. І у нього все менше і менше реальних можливостей, щоб якось впливати на це. Тобто тут дуже багато і раніше базувалося винятково на заявах, а зараз усі аргументи, що були заховані у Путіна в рукаві, а саме збройна сила РФ, вже на столі. У це вже ніхто не вірить, тому і треба про щось кричати, писати статті про загрозу ядерної зброї, тому що вже немає чим екскалувати.
Путін втягнувся у гру, думаючи, що він не переб'є Захід у цих ставках на підвищення напруги. А виявилось, що у Заходу щоразу більше можливостей, а в Росії їх немає. Раніше росіяни гралися в емоційність та намагались створювати собі імідж держави, яка базується на праві, але зараз вже й цього немає. Тобто тут не треба шукати вагомих причин, бо це відбувається від відсутності зробити щось інше.
Якби російсько-турецькі взаємини зводилися винятково до переговорів щодо війни в Україні, то, можливо Росія могла б погрожувати звідкись вийти. Але російсько-турецькі відносини – це дуже складна річ. Вони охоплюють масу проектів, напрямків, які потрібні Росії не менше, ніж Туреччині. У них взаємозалежність і в Сирії, і у спорудженні ядерних електростанцій на території Туреччини російськими компаніями, і у поставках енергоносіїв, оскільки у Росії є величезні проблеми з пошуками маршрутів. Тому баланс зовсім не на користь Росії, і вона змушена галасливими заявами створювати враження наявності якоїсь політики. Але насправді Росія просто на наших очах здувається.
Якщо говорити про двосторонні відносини, то Туреччина була однією з тих країн, через які росіяни обходили санкції. Після цієї історії з видачею Україні командирів “Азову” та й у контексті цих перемовин щось може в цьому плані змінитися?
У Росії є досить великий вибір способів обходу санкцій, і Туреччина не єдина альтернатива. Туреччина не те щоб допомагала обходити санкції, вона просто не застосувала жодних санкцій до Росії. У цьому полягає позиція Турецької республіки, і Росія не може цього не помічати, бо їй це потрібно. І це, можливо, одна з причин, чому покричавши Росія насправді ніяких реальних кроків не зробить, тому що турецькі компанії тихою сапою, або іноді уряд Туреччини, не приєднуючись до якихось рішень НАТО і ЄС, робить для них більше важливе, ніж п'ять командирів “Азову”.
А заяви російських пропагандистів, що вже кілька років як мали усі зрозуміти, відірвані від реальності. Вони обслуговують якісь інтереси, які не базуються на раціональних міркуваннях та реальній політиці. Тому аналізувати їх окремо від реальної політики немає жодного сенсу, це – “білий шум”, відтак не потрібно звертати на них увагу.
Зважаючи на те, що була така реакція, чи може якось ця ситуація вплинути на процес повернення військовополонених і цивільних, які зараз перебувають у Росії?
Можливо на якомусь етапі десь росіяни не захочуть турецького посередництва в чомусь. Але основна маса домовленостей про обмін полоненими складається поза Туреччиною. Тобто вона не бере в них участь – це двостороння робота України і Росії. І в ній Росія зацікавлена абсолютно однаково, як і Україна – тут ми в абсолютно паритетних позиціях. Переговори припиняться тільки якщо те, що може запропонувати Україна, буде меншим за те, що потрібно Росії. Але допоки в нас є достатня кількість російських бійців, командирів, ці обміни будуть відбуватися. Це нормальна практика.
Обмін командирів “Азову” не був двосторонньою російсько-турецькою справою. Я абсолютно відверто зізнаюсь, що я не знаю всіх деталей, бо ця угода включала декілька складових. Адже під час неї люди передавалися як напряму з України в Росію, так і через посередників у Туреччину. І мені здається, що під час неї передавалися ще й іноземці в Емірати, які не причетні до України, Росії чи Туреччини. Ми не знаємо всіх деталей, і важко сказати, які зобовʼязання брала на себе Туреччина. Але вона навряд чи робила б щось, що є надто серйозним порушенням і підривало би довіру до неї як до посередника.
Богда́н Васи́льович Яре́менко (нар. 25 вересня 1971, Київ) — український дипломат, політик і громадський діяч. Надзвичайний та Повноважний Посланник 1-го класу, генеральний консул України в Стамбулі (з 2010), за сумісництвом представник України при Організації чорноморського економічного співробітництва (2010—2013). Народний депутат України 9-го скликання.
Голова правління заснованого українськими дипломатами благодійного фонду Майдан закордонних справ, повідомляє Вікіпедія.