Росія зазнає фіаско у війні, навіть якщо збереже за собою коридор до Криму – Розумний

США продовжать допомагати Україні, але звільнення територій для них не головне – у них свої цілі, вважає доктор політичних наук Максим Розумний.

Україна певною мірою стала заручником президентських виборчих перегонів у Сполучених Штатах Америки, оскільки питання про надання допомоги нашій країні задля протистояння агресії Росії стало предметом торгів між демократами і республіканцями. І поки тривають суперечки, військова допомога з боку Штатів на паузі. А нещодавно очільник Пентагону Ллойд Остін взагалі заявив, що у США закінчилися гроші, які виділялися на підтримку України у війні, відтак, у 2024 році обсяги ракет і боєприпасів, які постачатимуть американці, суттєво скоротяться.

Доктор політичних наук, політичний експерт Максим Розумний в інтерв’ю Главреду розповів, чому США зрештою таки продовжать надавати військову допомогу Україні, яких іміджевих та репутаційних втрат зазнає перша держава світу на тлі заяв на кшталт заяви Остіна, які цілі переслідує Вашингтон у цій війні, і чому він може погодитися на заморожування конфлікту в Україні, наскільки ймовірним сьогодні є повернення нашої країни до кордонів 1991 року, а також чи піде Путін війною на НАТО.

Якими для України можуть бути наслідки припинення або скорочення військової допомоги США? І який сценарій вам тут видається більш імовірним – республіканці та демократи зможуть дійти згоди, тож Штати зрештою знайдуть гроші на підтримку України, чи мусимо готуватися до найгіршого для нас варіанту?

Більшість українських та західних експертів із внутрішньо американських політичних процесів і озброєнь стверджує, що допомога з боку США Україні буде надходити, нікуди вона не дінеться, але є питання щодо її обсягів. Хай там як, але ніхто не дасть Путіну перемогти Україну на полі бою.

Тож у якомусь вигляді ця військова допомога збережеться, але цілком можливі ускладнення з її отриманням і обмеження її обсягів.

Ця проблема залишатиметься до завершення президентських виборів у США, тому що допомога стала інструментом політичного тиску в американській внутрішній політиці, ба більше – політичного шантажу. І немає жодних ознак того, що ця боротьба всередині американського політичного класу ослабне або що там відмовляться від таких прийомів, в тому числі й шантажистських. Скоріше за все, боротьба буде загострюватися, і Україні слід готуватися до таких поворотів, які ставитимуть нас у незручне або навіть критичне становище.

Отже, можна передбачати, що допомога від США буде, але вона, очевидно, не відповідатиме нашим очікуванням і, можливо, нашим потребам.

Як, по-вашому, США виглядають у цій ситуації і на тлі подібних заяв? Адже, по суті, перша держава світу розписується у власній неспроможності надати незначний відсоток свого бюджету на те, щоб українці – не американці – своїми руками знищували стратегічного ворога цієї держави? Чому так?

Це цілком правомірне питання, його багато хто ставить і в американському політичному дискурсі, і на Заході загалом. Так, наприклад, нещодавно ми всі з задоволенням читали статтю Тімоті Снайдера, який дуже гостро сформулював ці питання і застереження.

Безперечно, Америка на тлі таких заяв виглядає не дуже привабливо. Іміджеві та репутаційні втрати США будуть дуже болісними для американської політики вже найближчим часом. Але в цьому гарячковому суперництві і непримиренній боротьбі, які зараз розгорілися між прихильниками Трампа і класичних традицій ліберальної політики США, ці застереження просто можуть відійти на другий план. Про імідж Америки і її роль у світі можуть згадати, але вже трошки пізніше – після того, як хтось займе позицію у Білому домі і почне більше дбати про американські національні інтереси, ніж про намагання дошкулити чи завдати шкоди своєму політичному противнику.

Україні треба витримати до того часу, коли влада і державна політика у США стабілізуються і набудуть стратегічного вектору.

З вашої точки зору, зараз, на тлі таких заяв, США виглядають слабкими чи справді стали слабшими?

Скоріше, тут питання в тому, у чому США бачать свою силу і слабкість. Трамп іде на вибори з тезою про те, що сила Сполучених Штатів не в тому, щоб впливати на глобальну політику, протистояти Росії, підтримувати західноєвропейських союзників тощо, а в тому, щоб забезпечити внутрішнє процвітання США, захистити Америку від мігрантів, захистити середній клас, дати робочі місця тощо. І людей, які думають так само, як Трамп, підтримують його позицію, як ми бачимо з соціологічних опитувань, в Америці дуже багато.

І це не є чимось новим для США. Показовим є те, що сто років тому – перед Першою світовою війною і під час неї – у США точилися не менш гострі дебати між прихильниками ізоляціонізму і прихильниками того, що Америка має більш активно брати участь у світових процесах. Тож це перманентна американська історія.

На даний момент нам просто не пощастило, бо ідея ізоляціонізму і девальвації американської місії як носія демократичних цінностей відбувається саме в цей момент, на наших очах і за наш рахунок.

Якщо говорити про інтереси США щодо російсько-української війни, то наскільки Вашингтон зацікавлений відшукати способи допомогти Україні вистояти у цій війні? Що Штати здобувають у разі перемоги України (або хоча б у разі її не програшу), та що вони втратять, якщо раптом переможе Росія?

Щоб відповісти на це питання, треба зрозуміти, якими можуть бути результати цієї війни. Причому зараз ми можемо говорити лише про результати за підсумками гарячої фази, тому що остаточне завершення цієї війни поки що не проглядається на горизонті. Навіть якщо сторони відмовляться воювати, навряд чи між ними стане можливою якась мирна угода і визнання якихось територіальних реалій.

Війна може завершитися або тим, що Україна відвоює ще якусь частину своїх територій, або тим, що вона нічого не відвоює. З точки зору Вашингтону, ці два варіанти не надто відрізняються один від одного, бо для американців Горлівка, Бахмут, Авдіївка чи Мелітополь – це все дуже далеке і малозначуще.

Тому в будь-якому разі завершення гарячої фази війни для США виглядатиме, з одного боку, як перемога, оскільки вони не дали Росії знищити Україну та демократію, з іншого – важливою частиною цього результату буде те, що збережеться і Росія, і режим Путіна.

Інтереси США можна оцінювати по-різному. На мою думку, США і їхнє стратегічне керівництво, тобто люди які формують американську зовнішню політику та забезпечують її спадкоємність, зацікавлені в тому, щоб Росія продовжувала виснажуватися та навіть після завершення гарячої фази війни продовжувала занепадати, щоб вона не мала шансів відновити свою економіку та зовнішньополітичну репутацію, зв’язки, ринки тощо.

Тому таке заморожування війни і несправедливий, із нашої точки зору, мир можуть бути вигідними США у стратегічному контексті, бо Вашингтон у такий спосіб розраховує досягнути двох цілей:

• перша – подальше ослаблення Росії, її маргіналізація, зведення її до рівня регіональної держави у закритій формі, тобто щось на зразок КНДР;
• друга – схилити ослаблену Росію до певної координації дій із Заходом у протистоянні китайському впливу.

Послаблення Росії та її можливий перехід чи принаймні нейтралітет у протистоянні Заходу з Китаєм для Вашингтону є набагато важливішим, аніж питання про те, яку частину українських земель ми зможемо чи не зможемо відвоювати.

Тобто ви взагалі не допускаєте варіант того, що Україні вдасться вийти на кордони 1991 року? Ви говорите тільки про можливе звільнення частини нині окупованих територій Україну, як про максимальний результат.

Оцінюючи стан українського війська, стан та настрої українського суспільства, соціальні процеси, які у нас відбуваються у зв’язку з мобілізацією, подальшу соціально-економічну деградацію, а також рівень західної допомоги, я не бачу потенціалу, який би дозволив нам військовим шляхом вийти на кордони 1991 року. Принаймні у найближчій перспективі. Принаймні до того моменту, допоки в Росії зберігається режим Путіна, і він забезпечений ресурсами.

Але якщо Україні за підтримки Заходу вдасться повернути всі свої території, російські війська зазнають поразки, і ця поразка, напевно, зможе запустити процеси послаблення та руйнування Росії і режиму Путіна, це буде саме те, про що ви говорили, як про мету і інтерес США.

Так, безперечно. Але я не впевнений у такій причинно-наслідковій залежності, яку ви сформулювали. Мені здається, навпаки, вихід на кордони 1991 року стане можливим тільки тоді, коли в Росії почнеться внутрішньополітична і соціально-економічна криза, та коли російська армія почне залишати фронт, бо російській державі не буде чим платити солдатам і офіцерам. І цей сценарій мені не видається фантастичним. Думаю, його чудово розуміють і в Кремлі.

Тому США будуть зацікавлені заморозити війну в Україні до того, як російська державність виснажиться, і режим Путіна втратить контроль над країною.

Тому, як на мене, той варіант, про який ви говорите, є дуже гіпотетичним.

США, звісно, були б зацікавлені в деградації Росії ще за Путіна. Поки що певний час Штати не будуть стимулювати скидання Путіна, оскільки зараз Росія як соціальний організм активно втрачає свої життєві ресурси, і режим Путіна є запорукою цього процесу, тому його не будуть чіпати. Не знаю, чи будуть його штучно підтримувати, але зараз у цьому немає й потреби.

Заморожування війни Росія, напевно, буде сприймати як свою часткову або повну перемогу. На які подальші подвиги це її надихне? Зараз лунає багато розмов про можливість війни Росії і НАТО або Росії і однієї з країн Альянсу. Чи можливе в разі заморожування війни в Україні подальше просування і подальша агресія РФ щодо країн НАТО?

Насправді це дуже складне питання. Воювати готуються уже і європейці, і скандинави, і інші. НАТО також готується відбивати можливий напад Росії.

Але за нинішніх обставин я все-таки не бачу для Росії передумов для цього. Єдина передумова для режиму Путіна може полягати в тому, що йому це буде потрібно для підтримання своєї легітимності, адже частиною цієї легітимності є міф про споконвічну боротьбу Росії і Заходу, про заклятих ворогів, які мріють знищити Росію. Тобто це суто ідеологічний чинник.

Інших передумов чи причин для такої агресії я не бачу. Земель у Росії цілком достатньо – їй би дати раду тому, що є зараз. Втрати, яких зазнали російські армія, економіка та демографія на тлі російсько-української війни, не дозволять Росії розраховувати на великий успіх у наступі на НАТО.

Хіба що Росія може вдатися до ядерного шантажу. Це другий аргумент, який може говорити про ймовірність такого нападу. Іншими словами, Росія може спробувати зіграти в гру з ядерним шантажем і доведенням того, що стаття 5 Статуту НАТО насправді не працює.

Отже, у Росії лише два стимули вдатися до нападу на НАТО:

• перший – якщо Путіну знадобиться постійно воювати, щоби підтримувати свою популярність серед російського народу;
• другий – дискредитувати НАТО і використати карту ядерного шантажу по повній.

Усе решта свідчить проти можливості такого розвитку подій. Боротьбою за прохід через Балтійське море це не можна пояснити, бо це море дуже легко закривається Швецією, яку невдовзі приймуть до НАТО, Норвегією і Данією.

Вихід до Калінінграду теж не є тією геополітичною метою, яка б виправдовувала таку авантюру Росії. Та й решта аргументів свідчать проти: у Росії дуже погана демографія, там занепадає економіка, там значною мірою знищена армія та її потенціал озброєння й техніки. Це все не свідчить на користь того, що Росія зможе почати цю війну.

Якщо раптом на певний час окуповані території залишаться за Росією, і війна буде заморожена, як ми говорили вище, відтак, Україна повністю або частково програє, а з нею, виходить, і її союзники, як тоді може змінитися роль США у світі? Як це сприйматиме той самий Китай і як діятиме тоді щодо США?

Тут питання все-таки в тому, чим є перемога Росії. Якщо Росія збереже контроль над більшою частиною окупованих зараз територій України, передусім над суходільним коридором до Криму, це буде сприйматися у самій Росії як позитивний результат війни, мало не перемога. А таке сприйняття є результатом дуже наполегливої і нав’язливої роботи, яку робить російська інформаційна машина всередині Росії. І це може сприйматися як перемога лише в Росії.

З точки зору зовнішнього спостерігача, особливо геополітичного гравця, яким є США, це аж ніяка не перемога, а повне фіаско Росії в цій війні. Тому що українська держава зберіглася, причому як повний і непримиренний антагоніст Росії. І Росія опинилася в набагато слабшій позиції, ніж була до цієї війни на світовій арені загалом.

Тобто така ситуація, з точки зору що США, що Китаю, навряд чи буде сприйматися як надихаючий приклад. Скоріше за все, це буде великим застереженням проти подібних авантюр.