Несподівані протести в Білорусі схвилювали Україну не менше, ніж Росію. Білоруський нейтралітет виявився дуже доречним для Києва в його конфлікті з Москвою, Мінськ став майданчиком для переговорів по Донбасу, а Олександр Лукашенко, чий режим зараз похитнувся, залишається одним з найпопулярніших серед українців політиків, втілюючи в собі авторитарну альтернативу майданної демократії по-українськи. В результаті білоруська криза швидко перетворилась в одну з головних тем для внутрішньополітичних суперечок, а президент Зеленський зіткнувся з необхідністю зробити непростий вибір між солідарністю з Заходом, демократичними цінностями і побоюваннями перед російським втручанням, яке може спровокувати відхід Лукашенка.
Лукашенко завжди користувався значною популярністю в українському суспільстві. У листопаді 2019 року українські соціологи фіксували його рейтинг на рівні 66%, що було можна порівняти з тодішньої популярністю Зеленського і робило білоруського президента найпопулярнішим закордонним лідером. Та й самого Зеленського на початку правління порівнювали з Лукашенком за прості манери і публічні розноси чиновників.
Читати такожКриза в Білорусі закінчиться міжнародним договорняком У білоруській моделі українців привертали стабільність, часткове збереження радянського устрою, відсутність всесильної олігархії. Те, що українці ще багато в чому радянські люди, в черговий раз підтвердила реакція українського суспільства на земельну реформу Зеленського. Коли новий президент зважився нарешті відкрити ринок землі, з безліччю обмежень і без допуску іноземного капіталу, його рейтинг тут же почав танути.
Імпонувала українцям і спритність Лукашенка: незважаючи на економічну залежність від Росії, він примудрявся зберігати чималу самостійність у зовнішній політиці - наприклад, тримав нейтралітет під час і грузинського, і українського кризи. Коронавірус, проти якого білоруський президент відмовився вживати спеціальних заходів, теж додав йому популярності серед українців, незадоволених карантином у себе (хоча в самій Білорусі наплювацьке ставлення Лукашенка до епідемії, швидше за все, стало одним з каталізаторів нинішніх протестів).
Білорусь для українців завжди виглядала альтернативою їх власної історії, це наче Леонід Кучма продовжував би до нескінченності свої повноваження і досі лавірував між Росією і Заходом, уникаючи революцій і не забуваючи про простий народ.
Невипадково господарник Кучма, за опитуваннями, найулюбленіший президент українців.
Для українських націонал-демократів Лукашенко завжди був втіленням авторитаризму і залежним від Москви. Ще під час першого Майдану 2004 року звучала кричалка: «Сьогодні Київ, завтра - Мінськ». Однак значній частині українського суспільства скоріше подобалося, що білоруський президент уміє відстоювати суверенітет країни без революційних потрясінь.
Для українських політиків Лукашенко був зручним сусідом, відкритим для комерційних схем і політичного посередництва. Після конфлікту з Росією саме Мінськ став майданчиком для мирних переговорів по Донбасу. Через Мінськ зберігалось авіасполучення між Києвом і Москвою.
Читати такожГоловна проблема Білорусі Тому і під час нинішньої виборчої кампанії симпатії українців були скоріше на боці чинного білоруського президента. За його основним суперником Бабарико занадто явно маячили гроші «Газпрому», а ідея змістити Лукашенка здавалася помстою Кремля за непоступливість у питаннях інтеграції та навіть помстою Путіна за зірваний транзит через приєднання Білорусі до Росії.
Лукашенка хвалили за арешт найманців з «Вагнера», у нього брав інтерв'ю гранд української журналістики Дмитро Гордон, а президент Зеленський на початку серпня анонсував свій офіційний візит до Білорусі, незважаючи на всі претензії до білоруської передвиборної кампанії. Схоже, в Києві вирішили, що білоруси в черговий раз погаласують і заспокояться.
Розмах білоруських протестів і поліцейського насильства поставив у безвихідь українських політиків. Президент Зеленський, вірний своїй тактиці уникнення гострих кутів, спочатку відреагував на білоруську кризу невиразним закликом до діалогу і відмови від насильства.
Пропрезидентська партія «Слуга народу» розкололася в оцінці білоруських подій - частина депутатів виступає в підтримку протестів, інші - вітають Лукашенка або хвалять його за жорсткість в придушенні протестів.
Націонал-патріотична опозиція в особі партії Порошенка не особливо співчуває білоруським протестам, у яких немає антиросійських / антипутінських лозунгів. Серед пересічних патріотів з соцмереж і популярна конспірологія, що і протести, і Тихановська є російським проектом. Але офіційно лідери партії виступають на підтримку протестуючих - перш за все, заради чергової можливості покритикувати Зеленського.
Один з депутатів «Європейської солідарності» Олексій Гончаренко створив парламентську групу солідарності з білоруською опозицією - «За демократичну Білорусь». А сам Порошенко звернувся до Лукашенка із закликом провести повторні демократичні вибори. Цікаво, що під час виборів 2019 року Лукашенко підтримував Порошенка з солідарності старих пострадянських еліт.
За невизнання білоруських виборів виступила проєвропейська партія «Голос», до нових виборів білорусів закликала Юлія Тимошенко. Лідер Радикальної партії Олег Ляшко спочатку поспішив привітати Лукашенка з перемогою в своєму фейсбуці, але пізніше видалив пост - за чутками, на прохання партійних спонсорів з структур Ахметова.
Читати такожУ Білорусі є два сценарії: поганий і поганий На протилежному, проросійському фланзі української політики жорстка відповідь Лукашенка на протести, навпаки, викликає підтримку і схвалення. Віктор Медведчук особисто привітав Лукашенка з перемогою (крім загальних антимайданних ідеалів, він діловий партнер оточення білоруського лідера), а його медіаімперія створює необхідний інформаційний фон.
У певному сенсі проросійські сили біжать попереду паровоза, з огляду на більш ніж стримане ставлення Кремля і до Лукашенка, і до білоруської кризи в цілому.
За даними дослідження групи «Рейтинг», в 2019 році Лукашенка на сході України підтримували 79% респондентів, на півдні - 77%. Білоруський криза допомогла вийти з небуття навіть такому призабутому політику, як лідеру забороненої Компартії України Петру Симоненку, який тепер активно виступає на підтримку Лукашенка.
Спочатку стриману реакцію Зеленського на білоруські події розкритикували всередині країни, але його обережність була цілком виправдана. Рвати відносини з недавнім союзником, який до того ж надає майданчик для ключових переговорів по Донбасу, було явно не з руки. Крім того, в Києві побоюються, що протести зроблять Лукашенка повністю залежним від Москви, що може обернутися геополітичним оточенням України. Не останню роль відіграє і економічний фактор: Україна - другий після Росії зовнішньоторговельний партнер Білорусії.
Однак у міру поглиблення кризи в Білорусі Києву стало неможливо продовжувати відносини як ні в чому не бувало. Так само як і приєднуватися до клубу авторитарних держав, що привітали Лукашенка з перемогою. Ймовірно, масовість протестів похитнула популярність Лукашенка і серед пересічних українців, змусивши засумніватися в перевагах білоруської стабільності.
Читати такожЗеленський - не перший український президент, якого "кинув" Лукашенко Відносини Києва і Мінська різко погіршилися. Тон тут задав сам Лукашенко. Під тиском протестів він на ходу поміняв концепцію - кинув викривати підступи Москви і оголосив агресором нову Річ Посполиту, куди включив і Україну . «Йде нарощування військової потужності на західних кордонах нашої країни: Литва, Латвія, Польща. І на жаль, наша рідна Україна і її керівництво наказують провести нам нові вибори», - заявив Лукашенко на мітингу в його підтримку. До того ж він відмовився видати Україні затриманих вагнеровців, учасників боїв в Донбасі, повернувши їх Росії, хоча спочатку в розмовах із Зеленським натякав на інший варіант.
У міру того як знижуються шанси Лукашенка утримати владу, зростає бажання Києва позбутися токсичного партнера. Український МЗС обережно солідаризувався з рішенням конференції глав МЗС ЄС, що не визнала результати білоруських виборів і яка ініціювала санкції проти білоруських чиновників (від приєднання до санкцій Україна поки утрималася). Лунають пропозиції допомогти сусідам з будівництвом демократії - глава української делегації в ПАРЄ Єлизавета Ясько (депутат від «Слуги народу») ініціювала декларацію по Білорусії, де пропонується українське посередництво в діалозі «учасників виборчого процесу».
Епоха зачарованості українців авторитарним білоруським проектом відходить в минуле.
Якщо станеться диво і Лукашенко утримає владу, він стане залежним від силовиків диктатором, європейським ізгоєм. А Україні, яка потребує західної підтримки, доведеться дистанціюватися від його режиму, можливо, приєднатися до санкцій. Не випадково глава української делегації на мінських переговорах Леонід Кравчук вже подейкує про їх перенесення в більш спокійну країну, на кшталт Швеції. Але і крах влади Лукашенка для української сторони поки представляє рівняння з великою кількістю невідомих. Хоч би хто заповнив вакуум влади після його відходу - проросійський чи проєвропейський лідер, - Україні доведеться заново вибудовувати відносини з північним сусідом.
Костянтин Скоркін, журналіст, для Московського центру Карнегі