Повномасштабна війна в Україні стала випробуванням для приватної медицини: перебої з логістикою, ризики для персоналу, обмежені ресурси, невизначеність. У першу добу після початку повномасштабного вторгнення офтальмологічна клініка в Києві відкрилася для пацієнтів як пункт невідкладної допомоги — і відтоді не закривалася жодного дня. Уже 25 лютого клініка відновила прийом пацієнтів і продовжувала працювати щоденно, попри обстріли та нестабільну ситуацію.
Засновник центру, Олег Іванович Ковригін залишився в Києві й взяв на себе організаційну підтримку клініки, якою керує його донька. Він координував процеси на місці, брав участь у прийомі пацієнтів і допомагав команді адаптуватися до нових умов. Він розповідає, як вдалося зберегти клініку, підтримати команду, організувати автономну інфраструктуру та налагодити роботу так, щоб не просто функціонувати, а розвиватися попри війну.
Ми говоримо про стійкість медичного бізнесу, автономність, довіру всередині команди, довгострокове мислення та про те, чому клініка продовжує будувати плани не на 5, а на 50 років уперед. У той момент стало ясно — попередня реальність закінчилася.
— Олег Іванович, яким було ваше ранок 24 лютого 2022 року?
— Ранок був таким, як у всіх в Україні — раптовим і тривожним. Я живу недалеко від аеропорту Бориспіль. О четвертій ранку туди прилетіли ракети.
Прокинулося все селище. Вибухи струсили будинки, вікна тремтіли, здавалося, ось-ось посиплеться штукатурка. Ми з родиною зібралися в одній кімнаті. Світло засвітилося в усіх вікнах — люди не знали, що робити. Це було зрозуміле відчуття: сталося щось жахливе. Але ніхто ще не розумів, що саме.
— Ви поїхали до Британського офтальмологічного центру разом із донькою. Що відбувалося в перші години?
— Так. За характером роботи я постійно в русі: перельоти, відрядження, поїздки на автомобілі. Завжди вожу з собою велику аптечку — розміром метр на півметра. Я часто надаю медичну допомогу: на дорогах, у літаках, під час аварій. У мене давно вироблений чіткий алгоритм дій: засікаю час, оглядаю людину, розумію, як саме допомогти.
В університеті я займався альпінізмом, і друга моя спеціальність — гірський фельдшер. Я навчений надавати екстрену допомогу, навіть виконувати складні маніпуляції, як-от трахеотомія. Тому в той момент у мене не було ні ступору, ні сумнівів. Спрацював інстинкт: я розумів, що треба діяти.
Ми поїхали до клініки, яку очолює моя донька Наталія Фостер. Вона громадянка Великої Британії, доктор наук, спеціаліст із ліцензування клінік, людина з двома вищими медичними освітами. На той момент у нас працювало 140 осіб. Ми не знали, хто з них зможе вийти на роботу — і нікого не можна було звинувачувати. Вибухи тривали по всій країні.
— Чи було вам страшно?
— Ні. Все відбувалося надто швидко і було надто реальним. Страх — це коли ти чогось чекаєш. А тут — ракета в небі, перехрестя, поворот, вибух. Уся увага — на виживання. Не було часу думати про страх. Не було думок ані про вчора, ані про завтра. Лише про те, чи вистачить пального, чи є їжа, куди їхати.
— Наскільки швидко ви прийняли рішення працювати?
— Миттєво. Уже 25 лютого ми відкрили Британський офтальмологічний центр безкоштовно для всіх жителів Києва, тому що була величезна потреба в медичній допомозі.
Лікарі та працівники почали приходити одразу — хтось з охорони, хтось з персоналу. Клініка стала точкою тяжіння, символом стабільності, силою, яка тримала нас у момент хаосу. Хтось евакуювався — і я не засуджую: у кожного були свої обставини. У той момент люди шукали не лише допомогу. Вони шукали відповідь на запитання: «Що тепер?» І тоді ми зрозуміли: якщо ми залишаємося, якщо ми працюємо — це вже відповідь.
— Буквально за добу клініка стала приймальним пунктом для всіх?
— Так. Ми розіслали пресреліз до 60 київських видань. Повісили щити з червоним хрестом, щоб їх було видно з вулиці. Це для багатьох стало сигналом: тут можна отримати медичну допомогу.
Ми не знали, чи прийдуть пацієнти. Але вони приходили — з усіх куточків столиці. Приводили дітей, приходили літні люди. Потік був щодня.
Побутові травми, запалення, сторонні тіла, розбиті окуляри, втрачені лінзи. Навіть звичайна порошинка в оці може бути нестерпною, якщо нікому допомогти.
— З якими випадками ви стикалися найчастіше?
— Усе, що стосується очей: сторонні тіла, кон’юнктивіти, запалення. Були й заплановані операції, які не можна було скасувати — інакше людина втратила б зір. Ми провели близько 40 складних операцій. Деякі тривали по 2–3 години. Усі — безкоштовно. Не знаю, багато це чи мало. Але для тих людей, чиї очі ми врятували — це було все.
— Чи вистачало обладнання та медикаментів?
— У нас було все необхідне: обладнання, витратні матеріали. У нас завжди є запаси, і саме це допомогло. Допомога ззовні була мінімальною.
— Як ви справлялися з перебоями світла?
— У перші місяці світло взагалі не вимикали. Все працювало: душ, пральні машини, апарати. Магазини теж були відкриті — молоко, хліб, м’ясо. Восени, коли почалися відключення, ми швидко встановили два німецькі генератори. Все було проведено офіційно.
— Як ви розподіляли увагу між клініками?
— Міжнародні клініки працювали автономно, з локальними менеджерами. А я залишився в Києві, хоча мав усе, щоб виїхати — європейський паспорт, будинок, сім’я. Але я залишився. Бо розумів: важливіше бути поруч, коли страшно, ніж на відстані, коли спокійно. Жив у клініці. Спав на розкладачці в кабінеті — разом із головним лікарем. Працювали по 18–20 годин.
— Як справи були в інших країнах, де працюють ваші клініки?
— Працювали автономно. У доньки — 200 осіб у штаті тільки в Лондоні, але вона залишилася тут. Вона була однією з семи громадян Великої Британії, хто не виїхав із Києва. Посольство щодня було з нею на зв’язку.
У Києві нас було 40 осіб. Працювали за 140. Чергування, дві зміни, ночівлі, комендантська година. Все — як у лікарні. Ми просто робили свою роботу.
— Ваша команда залишилася з вами. Це було щось більше, ніж просто робота?
— Звичайно. У нас звичайна клініка, але з незвичайними людьми. Думаю, для тих, хто залишився, медицина — це не заробіток. Це характер. Покликання. У критичні моменти такі люди просто встають і діють. Основний кістяк — інженери, топхірурги, медсестри — залишився. Але я не засуджую тих, хто виїхав. Один з інженерів — у його будинок двічі влучали дрони. Коли він поїхав, я з полегшенням зітхнув. У когось були діти. Їх треба вивозити, вчити, соціалізувати. Не кожен може жити під обстрілами. Кожен вирішував по-своєму.
— Ви підтримували команду за власний кошт?
— Так. Півтора місяця. Поки не скінчилися фінанси. Лікарі працювали як волонтери — безкоштовно. А середньому й технічному персоналу, охороні — ми платили. Купили розкладачки, спальники, продукти. Спали в кабінетах. Охорона готувала. Кухарів не було, усі поєднували обов’язки.
— Чи була точка, коли стало ясно: більше так не можна?
— Фізично — витримували. Фінансово — ні. Через півтора місяця стало зрозуміло: межа. Електроенергія, опалення, вода, податки.
— Що утримувало команду поруч? Ваш стиль, атмосфера?
— Думаю, насамперед — бажання допомогти. Зробити щось для мешканців Києва, для звичайних людей.
І друге — структура. Щодня у нас був план. Не хаос. «Сьогодні — три операції. Пацієнт з Одеси. Дитина. Прийом. Перев’язки». У кожного було завдання.
Якби не було довіри — ніхто б не залишився. У нас немає страху. Немає наказів згори. На планірках ми обговорюємо. Іноді Наталія (Фостер — ред.) змінює думку залежно від ситуації. Це нормально. Люди відчувають себе частиною команди.
— Як ви справлялися особисто? Не вигоріли?
— Ніколи. Працювали по 18–20 годин на добу. Щось ламалося — йшов і ремонтував сам. Тепловий вузол, вікна, двері — лагодив. Розумію принцип роботи — цього достатньо. Додому з’їздити — не було часу. Навіть змінити одяг не встиг. Просто жив і робив, що мав. Кожного дня.
— Хтось із команди вас особливо вразив?
— Ні. У нас не було героїв. Усі — як гірлянда. Усі світили однаково. Одна лампочка не може світити сама — перегорить. Ми трималися разом. Це була спільна праця, командна.
— Держава відзначила роботу ваших лікарів. Це було неочікувано?
— Так, несподівано. У перший місяць ніхто не думав про нагороди. Але пацієнти писали, відгукувались. У результаті наші лікарі отримали державні нагороди. Заслужено.
— Ви відмовилися від особистих нагород. Чому?
— Для мене справжня нагорода — коли дістаєш дитині стороннє тіло з ока, вона перестає плакати, починає бачити — і батьки кажуть «дякую». Не формально. По-справжньому. Ми говоримо «дякую» щодня — за каву, за сервіс. Але є інше «дякую». Глибоке. Я просто робив свою роботу.
— Ваша донька тоді теж залишилася поряд. Як вона це все сприйняла?
— Це її проєкт. Я лише допомагаю. Німецька клініка, Британський центр — усе це вона створювала. Я пишався нею. Її рішеннями. Якщо їхала за продуктами — знала, що купити. Якщо треба було сперечатися з будівельниками — справлялася. Вона застосувала все, чому навчилася в мене. І застосувала ефективно.
— Як ви будуєте робочі стосунки з донькою?
— У нас ділові стосунки. Наталія — доросла, самостійна людина. Керує центральним офісом найбільшої офтальмологічної клініки в Лондоні, під її керівництвом працює 200 осіб. Я зараз допомагаю їй в Україні, бо фізично тут. Але це її проєкти. Вона — засновниця. Я — радник.
— Яка її роль у клініках?
— Вона бере участь повністю. Медична частина, ліцензування, наукові та освітні програми — все на ній. Поки я в Києві — вона може бути в Лондоні. Коли я поїду — вона буде тут.
У нас підготовлені програми обміну досвідом, вебінари з клініками з Німеччини, Великої Британії, Польщі. Катаракта, лазерна корекція, вітреальна хірургія. Все — англійською, все — за міжнародними стандартами.
— Ви бачите в ній продовження справи?
— Вона вже пішла власним шляхом. Але так — це і мій вплив. Я побудував багато клінік. Вона зростала в цьому середовищі. Я брав її з собою, показував операційні. Давав відчути, що це за робота. І вона обрала це сама. Так само зараз — із середньою донькою. Вона теж хоче в медицину. Але вибір за ними. Я лише створюю для цього простір.
— Коли в Києві стало трохи спокійніше, ви повернули клініку до звичного режиму роботи. Як це відбувалося?
— Як тільки стало зрозуміло, що більше неможливо покривати всі витрати з власних коштів — ми повернулися до стандартного режиму. Допомога офтальмолога завжди затребувана. Пацієнти почали повертатися майже одразу. Одним із перших напрямів, що знову запрацювали, була лазерна корекція зору. Люди зрозуміли: загублені чи розбиті окуляри — це ризик.
— Що виявилося складнішим — працювати під час війни чи повертатися до звичного ритму?
— Повертатися. Війна — це режим дії. Все відбувається інтуїтивно: треба — значить робиш. А в мирний час — маркетинг, стратегія, бюджети, просування. Потрібно планувати. І це навіть складніше. Коли все відновлюється — треба думати на крок уперед.
— Що змінилося в клініці назавжди після цього періоду?
— Ми почали мислити в категоріях запасу. Спочатку — продукти. Я закуповував гречку, цукор, тушонку. У 2023-му — знову. У 2024-му — вже менше. У 2025-му — замислився: можливо, вже досить. Але генератори залишилися. Встановили два німецькі генератори. Все оформлено офіційно, з ліцензіями, тому що ми не могли дозволити собі ризикувати — ані однією операцією, ані одним життям. Це була наша страховка, наша відповідальність перед людьми, щоб навіть у найважчих умовах клініка продовжувала працювати. Це була не просто техніка — це був наш спосіб сказати пацієнтам: «ми поруч, незважаючи ні на що».
У кожної клініки завжди було два незалежні джерела живлення. Кабелі заведені з різних районів. Якщо вимикають одне — працює друге. Є акумулятори на 3–5 годин. Щоб, якщо йде операція — ніщо не перервало процес, навіть якщо зникає світло — тому що, коли людина під наркозом, відповідальність стає абсолютною.
— Ви ніколи не йшли на компроміси в питаннях якості. Яке обладнання у вас зараз — унікальне й найкраще?
— Так, у нас справді є унікальне обладнання. Але за медичною етикою ми не маємо права називати, яке саме. Ми не можемо заявляти, що у нас «найкраще», не маємо права використовувати в рекламі зображення дітей — це заборонено. Ми дотримуємося етики. Тому я завжди кажу: «Ми — клініка номер два». Бо всі інші кричать, що вони перші. А ми — просто працюємо.
— У чому клініка сьогодні навіть краща, ніж деякі закордонні?
— Ми точно не гірші. Не існує «українська» чи «німецька» хірургія. Є просто хороша хірургія — і хороша команда. Є лікарі, які просто працюють. А є ті, хто створюють результат. Це як у журналістиці чи в мистецтві: можна написати невеликий текст — і він стане шедевром. У медицині так само.
— Ваше бачення — на п’ятирічку вперед?
— Ні. Я не думаю на 5 років. Я думаю на 50. Зараз ми дивимось у бік технологій, які дозволяють незрячим бачити. Ми співпрацюємо з європейськими клініками, беремо участь у дослідженнях. Хочемо бути не лише споживачами, а й розробниками. Постачальниками знань і рішень. Медицина має випереджати очікування пацієнта. Не просто «не гірша», а — краща, ніж він сподівався.
— Зараз клініки працюють стабільно. Що для вас у пріоритеті на найближчі рік-два?
— Зараз — стабільність. Але водночас ми будуємо плани на довгу перспективу. Я не думаю на 5 років — я думаю на 50. Хочу, щоб в Україні була одна з найсильніших офтальмологій у світі. Щоб ми не просто користувалися чужими приладами, а створювали свої. Щоб до нас їхали за результатом.
— Плануєте відкривати нові клініки? В Україні чи за її межами?
— Так. Ми вже відкрили Німецьку клініку на Хрещатику у 2022 році. Через два тижні після початку війни наші будівельники — справжні герої — продовжили ремонт. Все обладнання вже було на місці. У серпні відкрилися. Зараз ведемо переговори про купівлю будівель у різних країнах — зокрема, на Мальті, в Осло (Норвегія), у Берліні (Німеччина). Я вигадую, проєктую, запускаю — і далі клініка повинна жити своїм життям. Бажано — без мене. І я до цього прагну. Але іноді, щоб щось справді ожило, треба затриматись трохи довше — не заради контролю, а заради підтримки.
— Є напрямки, які ви хочете посилити? Хірургія, навчання, діагностика?
— У нас велика освітня програма. Ми співпрацюємо з Великою Британією та Німеччиною. Плануємо створити центр для лікарів із Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини. Навчання — англійською мовою. Катаракта, вітреальна хірургія, лазерна корекція зору. Усе підготовлено: класи, лабораторії, вебінари. Війна поставила це на паузу. Але ми обов’язково запустимо.
— Чи вплинув досвід 2022 року на ваш стиль управління?
— Мій підхід формувався з 1991 року, а в офтальмології — з 1999-го. Якби він не був побудований — нічого б не вийшло. Але, звісно, з’явилися нюанси. Тепер я більше думаю про автономність. Про те, щоб клініка могла працювати за будь-яких умов і турбулентностей.
— А що ви хотіли б залишити незмінним?
— Свою енергію. Молодість. Все інше — можна адаптувати (усміхається — ред.).
— Ви говорите: «Думаю на 50 років уперед». Що маєте на увазі?
— Ми впроваджуємо технології, які дозволяють незрячим бачити. Стежимо за розробками в кількох країнах. Ми реалісти. У нас за плечима 30 років досвіду в офтальмології. Ми хочемо не просто споживати технології — а створювати їх. Щоб Україна в офтальмології була на світовому рівні. І навіть вище.
— Німецька офтальмологічна клініка – відкрилася вже під час повномасштабного вторгнення. Як це взагалі було — будувати медичний центр у розпал війни?
— Ми почали реконструкцію задовго до цього. Взяли будівлю в дуже тяжкому стані. Це була не просто оздоблювальна робота — це було відновлення з нуля. Я взагалі люблю будувати клініки в старих будівлях. У них є своя історія.
— Були сумніви — чи варто продовжувати, коли все навколо руйнується?
— Звісно. Але вже в березні 2022 року — через два тижні після вторгнення — українські будівельники повернулися. Справжні герої. Ми забезпечили харчування, тепло, побут. І продовжили роботу. Обладнання вже було — все завезено заздалегідь. У серпні — відкрилися. Без зривів, у строк.
— Що ви відчули в день відкриття?
— Задоволення. Це була велика, складна робота. Але ми її зробили. Не для галочки. І не заради нагород. А — для людей.
— Що для вас було особисто найстрашнішим у ті перші дні? І що дало опору?
— Страшно було за доньку. За себе — ні. Я вже пожив, а вона — молода. Її життя тільки починається. Оце і було страшно.
— А що було в них для вас найважливішим?
— Дивно, але згадуються не вибухи, не страх. А — смішні моменти. Жарти пацієнтів. Якісь несподівані теплі слова. Бо тоді стосунки між людьми були дуже щирими. Без масок. Розмовляли по-справжньому. Зараз — усе знову стало… обтічним. А тоді — ні. Тоді було по-людськи.
— У який момент ви зрозуміли, що офтальмологія — це щось більше?
— Коли зрозумів, що мені подобається цим займатися. Справжнє щастя — коли людині подобається її робота. Мені подобається проєктувати клініки. Продумувати маршрут пацієнта: від входу до операційної. Правда, вдома ремонт зробити не можу — усе перекладаю на дружину. Профдеформація.
— Що для вас найважливіше: знання, технології, характер?
— Все разом. Я стежу за штучним інтелектом. Він може бути чудовим помічником лікаря. Є діагнози, які я бачив лише кілька разів за 30 років. А штучний інтелект — не забуває, не прогулює лекцій. Він просто працює.
— Якою ви хочете бачити медицину в Україні через 5 років? І яку роль хочете в цьому відіграти?
— Я не думаю на 5 років. Я думаю на 50. Хочу, щоб Україна була серед лідерів в офтальмології. Щоб ми не лише споживали технології, а й створювали їх. У нас є сильні особистості. Ми вміємо мислити інакше. І досягати результату.