З 2014 року Україна бореться за свій суверенітет, територіальну цілісність і незалежність, які, здавалося б, отримала ще 30 років тому. За ці роки неоголошеної війни, яку країна-агресор Росія називає "громадянською", Україна заплатила найвищу ціну - людські життя.
Сьогодні, коли по всій країні лунають святкові концерти, присвячені Дню Незалежності, а українці весело святкують, Главред вирішив нагадати про тих, завдяки кому у нас це свято є. Історії тих, хто боровся за свою землю, за незалежність, і віддав за неї своє життя.
Народився 17 грудня 1963 року в місті Веймар НДР в сім'ї військовослужбовця. У 1967 році його сім'я переїхала на Далекий Схід. Закінчив суворовське військове училище міста Уссурійськ і з 1981 року служив у Збройних Силах СРСР. За словами його дружини Надії, він дуже любив Україну та хотів служити лише там. Його українськість багатьом не подобалася в радянській армії, нібито з цієї причини йому довго не надавали чергове звання. Коли розпався Радянський Союз, не роздумуючи, сім'я Кульчицьких повернулася на батьківщину батьків – в Тернопіль, а Сергій Петрович перевівся на службу в Національну гвардію України.
"Сергій міг знайти спільну мову з будь-якою людиною - хоч із сантехніком, хоч із начальником, генералом. Ніхто не боявся йти до нього в кабінет і доповідати про якісь проблеми. Він для всіх був своїм. Коли він був командиром взводу, Сергій ставив собі за мету - за день докладно поговорити хоча б з одним солдатом. Коли йшов на обід, брав із собою одного зі своїх підлеглих, розпитував про сім'ю, про проблеми, про мрії. Солдати дуже любили його та щиро йому вірили. І він безмірно цінував їхнє ставлення до себе», - розповідала Надія Богданівна.
За словами тих, хто знав Кульчицького, генерал умів буквально все: відремонтувати техніку, підшити військову форму по фігурі, перекрити дах. Він був не паркетним генералом, а справжнім бойовим офіцером і патріотом України.
З весни 2014 року Кульчицький брав участь в антитерористичній операції на Сході України. Створив перший добровольчий батальйон з активістів Євромайдану і разом з ними поїхав в найгарячішу точку бойових дій – Слов'янськ. Створений ним добробат нині носить його ім'я.
За словами бійців АТО, там Кульчицький багатьом врятував життя. Захисники України опинилися на війні після двотижневих навчань, і саме генерал допомагав облаштовувати позиції за правилами військової науки, вчив тримати зброю, зберігати спокій та контролювати ситуацію.
29 травня 2014 року терористи «ЛДНР» збили гелікоптер Мі-8 після зльоту з гори Карачун. Гелікоптер розвантажив продукти і воду, взяв на борт бійців і за кілька хвилин після зльоту вибухнув від пострілу ракети. Загинули 12 людей – шестеро колишніх "беркутівців" і шестеро бійців Нацгвардії, зокрема і генерал Сергій Кульчицький. Один з членів екіпажу - штурман Олександр Макеєнко - дивом вижив.
За великим рахунком Кульчицький міг не летіти в цьому гелікоптері, але він завжди прагнув бути там, де розташовувалися його солдати.
«Я вважаю помилкою те, що він особисто літав, щоби доставити нам все необхідне. Генерал все ж таки повинен був берегти себе для майбутнього. Може, будь він живий, багато в цій війні змінилося б", - вважає волонтер, керівник благодійного фонду "Мир и Ko" Мирослав Гай.
Частина бійців зі створеного Кульчицьким добровольчого батальйону не вірить, що його смерть – це випадковість. Вони переконані, що якби він не загинув, то став би міністром оборони України.
"Він був здатний багато чого зробити. За ним йшли. За ним пішли ми. А за нами - пішли б райони, області, тисячі й тисячі людей. Я переконаний: генерал загинув не стільки через хитрість ворога, скільки через підлість зрадника", - говорив в одному з інтерв'ю Роман Іванишин.
Лейтенант батальйону Нацгвардії ім. Кульчицького Володимир Ібадуллаєв вважає, що вбивство генерала було заздалегідь сплановане і добре підготовлене. За його словами, з двох гелікоптерів, що прилетіли на гору Карачун, перший не чіпали — вдарили по другому, в якому був генерал.
20 червня 2014 року Сергію Кульчицькому було посмертно присвоєно звання Героя України. Його ім'ям названо вулиці в містах Львові, Івано-Франківську, Вишгороді.
Відомий український оперний співак Василь Сліпак майже 20 років прожив у Франції, підкорював світові сцени та заворожував слухачів своїм унікальним голосом, але коли в Україну прийшла війна, він змінив підмостки Паризької національної опери, де був солістом, на холодний бліндаж.
На фронті Сліпак взяв позивний "Міф" - скорочено від Мефістофеля з його улюбленої опери "Фауст". На позиціях на фронті не раз звучав гімн України та повстанські пісні у його виконанні. Колеги Сліпака говорили, що співаки з таким діапазоном народжуються раз на століття – він міг співати і високим, і низьким голосом (від баса-баритона до меццо-сопрано).
Василь Сліпак тричі був на фронті. 9 травня 2015 року він виступив з прощальним концертом у Парижі, а вже наступного дня поїхав на війну у складі добровольчого українського корпусу (ДУК). Був у Пісках в районі Донецького аеропорту. Брав участь у боях за Авдіївку, дістав поранення. Вдруге поїхав на фронт у вересні 2015-го. Був на лінії зіткнення у Водяному.
Третя поїздка на фронт виявилася останньою - 29 червня 2016 року о шостій годині ранку на 43-му році життя Сліпак загинув від кулі ворожого снайпера. Не виключено, що російські бойовики хотіли потрапити саме у Василя – він не приховував, що хотів використати свою популярність, щоби привернути увагу до подій в Україні.
У лютому 2017 року указом президента Василю Сліпаку було присвоєно звання Герой України посмертно. Про Сліпака знято фільм "Міф". У червні 2021 року Національний банк України випустив пам'ятну монету на честь захисника суверенітету і територіальної цілісності України.
"Легенди не вмирають. А це наша легенда, яку ми повинні пам'ятати і розповідати всім наступним поколінням! Цю людину можна порівняти з Гераклом і Орфеєм в одній особі, навіть ще крутіше - тому що Василь існував, і ми його сучасники!",- сказав художник Андрій Єрмоленко.
На честь Василя Сліпака в різних містах України назвали вулиці та сквери. У 2020 році у львівській школі, де він навчався, відкрили музей.
Юрій Горайський став на захист України в травні 2015 року – спочатку в якості добровольця. До вересня 2015 року служив у секторі «М» під Маріуполем. У січні 2016 року підписав контракт на військову службу – в якості матроса 73-го морського центру спеціальних операцій.
Під час розвідки на Маріупольському напрямку 4 березня 2016 року передовий дозор, в якому був і Горайський, вийшов на висоту в районі міста Докучаєвська, де раптово зіткнувся з диверсійно-розвідувальною групою противника – відстань була всього лише 20 метрів.
Під час ближнього бою Юрій Горайський дістав смертельне поранення.
Разом з Горайським загинув і 27-річний Олександр Хмеляров - кадровий спецназівець 73-го морського центру спеціальних операцій. Родом із села Кам'янка Ізмаїльського району. Олександр пройшов шлях від рядового матроса до мічмана. Брав участь у багатьох міжнародних навчаннях. З перших днів був на передовій, брав участь у звільненні Слов'янська, Дзержинська та багатьох інших населених пунктів Донбасу.
Того дня ранньою весною 2016 року Горайський і Хмеляров могли не ризикувати. Можна було лише перевірити все, поспостерігати і піти. Але "морські котики" вступили в бій з противником. В результаті вони виконали завдання - ворогові не вдалося вдарити по всій групі.
"Юрій та Олександр загинули на місці. Групі надійшла команда на негайний відхід. Але бойові товариші не кинули своїх полеглих (...) Вони накрили противника вогнем і пішли вперед. Головний дозор прийняв на себе основний потік свинцю, але їхні товариші завдяки цій самопожертві били напевно (...) Розвідгрупу противника було знищено. І тоді спецназівці змогли забрати тіла своїх побратимів (...) Завдання було виконано", - писав журналіст Юрій Бутусов.
Юрія Горайського поховали 7 березня 2016 року на кладовищі в місті Збаражі. 8 квітня 2016 року його посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, у серпні 2016 року Тернопільська міська рада присвоїла Юрію звання почесного громадянина Тернополя.
У вересні 202 року президент Володимир Зеленський присвоїв Горайському звання Героя України посмертно за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові. Високу нагороду та орден "Золота Зірка" глава держави вручив доньці загиблого бійця.
Олександр Хмеляров у 2014 році був нагороджений медаллю "За військову службу Україні", посмертно - орденом Богдана Хмельницького III ступеня, відзнакою Всеукраїнської спілки учасників бойових дій в АТО "Побратими України" медаллю "За оборону Маріуполя". У селі Кам'янка на честь Олександра Хмелярова перейменували вулицю Матросова. Також на фасаді Кам'янського НВК, де навчався герой, встановлено пам'ятну плиту.
Майбутній морпіх В'ячеслав Кубрак народився 11 квітня 1986 року в селі Миролюбівка Херсонської області. Проходив службу з 2005 року. Брав участь у миротворчій операції у складі національного контингенту в Косово. Після анексії Криму Росією залишився вірним присязі та вийшов на материкову частину країни.
З 2014 року виконував бойові завдання в районах АТО. Під час бою в 2019 році виніс важко пораненого побратима з позицій противника, де проводилося розмінування. При цьому сам дістав поранення.
В'ячеслав був досвідченим сапером, на його рахунку - тисячі виявлених і знищених вибухонебезпечних пристроїв і снарядів різного калібру, що не розірвалися. У 2017 році був нагороджений знаком «За розмінування» I ступеня.
8 жовтня 2019 року поблизу селища Водяне очолювана ним група розмінування потрапила під обстріл противника. Повертаючись до своїх позицій, підрозділ натрапив на мінно-вибухове загородження. Кубрак самостійно приступив до розмінування. Під час знешкодження вибухового пристрою був важко поранений.
В'ячеслава терміново евакуювали із зони бойових дій в обласну клінічну лікарню імені Мечникова в Дніпропетровську. Лікарі три доби боролися за його життя, але марно. Похований 13 жовтня 2019 року в с. Миролюбівка Херсонської області.
Указом президента України від 22 серпня 2020 року В'ячеславу Кубраку присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Командування ВМС України ініціювало громадське обговорення про присвоєння одному з патрульних катерів типу «Айленд» назви «В'ячеслав Кубрак».
31-річний волонтер, засновник громадської організації "Пошукова ініціатива Майдану" витягнув на собі двох побратимів і загинув від ворожої міни.
До війни Тарас Матвіїв працював журналістом київських та львівських ЗМІ, брав активну участь у Революції Гідності. У 2015 році пішов добровольцем на фронт у батальйон "Карпатська Січ". Хоча у хлопця не було військової підготовки, він не лише проходив певні навчання, а й тренувався самостійно.
Тарас пережив чи не найзапекліші бої, був у Пісках, Водяному, Опитному, Первомайську. Згодом став офіцером Збройних сил, командував взводом у 24-й бригаді.
"Я свідомо вибрав шлях постійних потрясінь і викликів, відкинувши колишній спосіб життя, медійну кар'єру і навіть давні мрії... Я похитнувся, але не впав. Все ще в запорошених берцях і при ділі. До останнього сподіваюся, що українці не розміняють свободу на срібники і не побояться відповідальності за свої вчинки. Dum spiro spero», - говорив Тарас.
У 2020-му році взвод Матвіїва утримував позиції поблизу Троїцького на Луганщині. 10 липня, коли почався обстріл, міна потрапила у бліндаж. Командир кинувся витягувати бійців з вогню. Йому вдалося відтягнути побратимів у безпечне місце, але буквально за кілька метрів розірвалася ще одна 120-мм міна - шансів вижити у Тараса не було.
Тарасу Матвіїву присвоєно звання Героя України з врученням ордена Золота Зірка. Державну нагороду батькові загиблого вручив міністр оборони України.
Похований Тарас у рідному Жидачеві у Львівській області.
"Це мав бути майбутній Чорновіл. Це людина, яка володіла всіма якостями справжнього українця", – говорив про загиблого Героя України один з учасників Революції Гідності.