На тлі численних розмов про підготовку до мирних переговорів на Заході активно заговорили про надсилання до України потенційних миротворчих сил у випадку припинення вогню.
В інтервʼю Главреду виконавчий директор Інституту трансформації Північної Євразії Володимир Горбач розповів, де можуть розмістити війська Європи в Україні, чому корейський сценарій не підходить для України та чому Росія не погодиться на розміщення миротворців на лінії розмежування.
Про можливих миротворців в Україні говорять вже не вперше. З чим наразі повʼязаний сплеск таких обговорень?
Проблема миротворців у контексті українсько-російської війни вже майже вічна – про це почали говорити ще з початку російської агресії у 2014 році, але відтоді реалізувати цю ідею не вдалося. Нова «реінкарнація» цієї ідеї може бути пов'язана зі зміною президента Сполучених Штатів і очікуваннями від новообраного президента Трампа щодо миротворчих планів.
Як правило, будь-які миротворчі ініціативи в таких конфліктах, в кінцевому підсумку, призводять до розміщення миротворців. Тому триває постійний пошук можливих шляхів через цю ідею. Крім того, президент Макрон вже неодноразово заявляв про намір Франції розмістити своїх військовослужбовців на території України. Це було заявлено ще в лютому поточного року. Спочатку йшлося про звичайні війська, але з часом це переросло в ідею миротворчого контингенту.
Особисто я скептично ставлюсь до цих ідей. Вони здаються малореалістичними, особливо у виконанні французьких, британських чи інших європейських чи натівських контингентів. На це, на мою думку, точно не погодиться Російська Федерація. А розміщення миротворців на лінії розмежування можливе тільки тоді, коли протиборчі сторони з цим погоджуються.
До того ж, лінія розмежування є надзвичайно великою і безпрецедентною для сучасної історії конфліктів. Кордон становить близько 1200 км, а глибина зони безпеки – приблизно 30 км. Відповідно, для її контролю потрібен дуже великий контингент військових.
А скільки саме їх може бути?
Зараз називають цифру від 100 до 150 тисяч, можливо, оптимально десь 120 тисяч. Фактично, це розмір армії. На кшталт такої, яку налічували в Україні до війни. Тобто це повний склад армії.
Тому важко знайти таку кількість людей, які погодяться взяти на себе цю місію. І ще важче знайти таких, на яких погодяться обидві сторони. Наприклад, Росія не погодиться на представників НАТО, а Україна — на умовних китайців, представників Білорусі або ОДКБ. Тим більше, зібрати таку велику кількість людей буде складно.
Мені здається, що ці розмови є видаванням бажаного за дійсне і наразі не виглядають реалістичними.
Ви згадали країни, які потенційно можуть направити миротворців. За інформацією агентства Reuters, нібито є певна коаліція з 6-8 країн, яка готова на це. Які країни, на вашу думку, можуть бути залучені?
Зараз у медіа обговорюють Велику Британію, Францію, Норвегію, Данію, країни Балтії. Наприклад, Польща донедавна навіть обговорювала можливість надання одного батальйону чи бригади для миротворчої місії. Тобто це все європейські країни. Але, як я вже казав, це неприйнятно для наших ворогів.
До речі, щодо європейських країн. Напередодні Трамп після виступу Макрона у Польщі наполягав на залученні саме європейських військ. Чому він настільки наполягає на участі Європи у цьому?
Трамп продовжує свою передвиборчу риторику, заявляючи, що Америка не буде починати нових воєн і не відправлятиме своїх військових за кордон. Оскільки війна триває в Європі, це, на його думку, зона відповідальності європейців, і саме вони мають там “проливати кров”, так би мовити, без участі американців. Ці меседжі Трамп адресує внутрішній аудиторії Сполучених Штатів, позиціонуючи себе як кандидата, що обстоює мир, а не війни.
Хоча невідомо, як розгортатиметься ситуація в Південно-Східній Азії, зокрема в контексті протистояння з Китаєм, і чи будуть залучені американські військові. Це серйозне питання, на яке Трампу доведеться давати незручні відповіді найближчим часом.
Ви сказали, що на присутність миротворців з європейських країн в Україні не погодяться росіяни. Якщо говорити гіпотетично про мирне урегулювання, то яким чином можливо було б запровадити миротворців і забезпечити їхню наявність в Україні. За яких умов це загалом можливо?
Ще раз повторюся: я скептично ставлюся до ідеї розміщення миротворців на лінії розмежування, а також до можливості політичного врегулювання цієї війни. Війна на виснаження триває до моменту виснаження однієї зі сторін або обох одночасно. А оскільки ця війна є не лише війною на виснаження, а й екзистенційною війною, війною на знищення, принаймні з боку Росії щодо України, то такі конфлікти неможливо врегулювати політичними чи юридичними способами.
Наприклад, є п’ять регіонів України — чотири області та Крим, які де-юре, згідно з Конституцією України, є частиною нашої держави. Водночас ці ж території включені до Конституції Російської Федерації як суб’єкти її складу. Політично вирішити цей конфлікт неможливо через внутрішньополітичні та юридичні обставини. Зміна Конституції України, яка забороняє відмову від територій, є неможливою.
Таким чином, війна триватиме до внутрішньої руйнації одного із суб’єктів конфлікту — або Росії, або України. Якщо цього не станеться, то найкращий можливий варіант — це припинення вогню без укладення мирної угоди чи політичного врегулювання. Це може статися через виснаження обох сторін та їхню нездатність продовжувати активні бойові дії.
Прецеденти вже були. Типологічно наша війна може нагадувати Ірано-іракську війну 1970–80-х років, яка тривала близько восьми років. Вона так само безглуздо почалася з нападу Саддама Хусейна на Іран з надією за три дні захопити території на південному заході Ірану, населені арабами. Проте війна тривала вісім років і завершилася без підписання мирного договору — просто через усвідомлення обома сторонами безглуздості продовження бойових дій.
Щоправда, у випадку Ірано-іракської війни сторони повернулися до лінії державного кордону. Але типологічно наша війна найбільше нагадує саме цей конфлікт.
А як ви ставитеся до того, що зараз певна частина експертів порівнює цю війну з корейським сценарієм, де роль миротворців відіграють американські сили? І якщо навіть говорити про режим припинення вогню, яким чином тоді контролювати процес? Особливо зважаючи на те, що ми бачили, що відбувалося з 2014 року і те, яким чином Росія виконувала ці вимоги.
Власне, тоді ОБСЄ це контролювало, у них була спеціальна місія. Чесно кажучи, не знаю, як це буде розвиватися далі. Припинення вогню може статися, знову ж таки, через паритет сил сторін і усвідомлення безглуздості подальших бойових дій.
Щодо миротворців, повторюся: їх розміщення на території України, на лінії розмежування, малоймовірне. Це надто ризиковано для самих миротворців. Навіть якщо таку спробу зроблять, вона, найімовірніше, зазнає краху. Однак розміщення військових контингентів західних країн чи країн-членів НАТО на території України можливе, але не на лінії розмежування. Це може бути західна, центральна частина України або будь-яка територія, не окупована Російською Федерацією.
Це схоже на модель розміщення контингентів НАТО у країнах Балтії, Польщі чи Румунії. Їхня присутність створює ефект стримування: якщо Росія обстрілює ці сили, то фактично починає війну проти НАТО, а не навпаки. Відповідальність перекладається на Росію.
Це сміливий крок, але наразі західні партнери не проявляють такого рівня рішучості. Наприклад, президент Макрон починав говорити про це, але його дуже швидко затюкали. Цей варіант міг би стимулювати припинення вогню та зменшення ескалації, зокрема, як мінімум, обстрілів тилових районів України, а згодом – зменшити інтенсивність боїв на лінії фронту.
Так звані корейський чи німецький сценарії, не підходять для України типологічно. У Кореї є дві держави, два уряди, два режими, дві столиці, дві армії. У Німеччині свого часу також було дві держави, дві столиці, а навіть Берлін був розділений на дві частини.
У нашому випадку Росія окуповує територію України, не створюючи жодної “другої України” — ні південної, ні східної, ні будь-якої іншої. Тому ці приклади для України не є показовими. У Кореї це була міжкорейська війна з елементами зовнішньої інтервенції (Китай, СРСР, США), а в Німеччині — окупація, де країну поділили на дві частини.
В Україні ситуація інша: ми маємо класичний випадок нападу однієї держави на іншу із включенням окупованих територій до складу Російської Федерації, а не створенням нової держави.
Щодо розмежувальної лінії: в Кореї є демілітаризована зона вздовж 38-ї паралелі. Умовно, щось подібне можна було б уявити в Україні — лінію розмежування певної ширини та довжини. Але треба пам’ятати, що в Кореї немає миротворців, є американські бази, які стримують напад Північної Кореї.
Миротворці ООН, наприклад, є на Кіпрі, де розмежовують грецьку та турецьку частини острова. Вони перебувають там із 1975 року, тобто майже 50 років, без жодного прогресу у врегулюванні конфлікту, але і без воєнних дій. Але скільки того Кіпру, і скільки там лінії розмежування? Кілька сотень кілометрів. А у нас, повторюся, 1200 км кордону.
Якщо все ж таки дійде до припинення вогню, гіпотетично (бо воно ж колись має настати)…
Так, коли закінчаться патрони.
Наскільки тривалим може бути таке припинення вогню?
Прогнозувати точно ніхто не може, все залежатиме від поведінки обох сторін. Якщо внутрішні процеси в Росії чи Україні послаблюватимуть позиції однієї зі сторін, то супротивник, імовірно, спробує цим скористатися для відновлення бойових дій або нових захоплень.
З іншого боку, може бути і спроба з нашого боку звільнити окуповані території. Це також можливо, якщо всередині РФ щось станеться і їй буде не до війни.
Можна, до речі, уточнити до попереднього питання – якщо Росія вирішить завдати по удару по миротворцях, як це трактуватиметься з точки зору міжнародного права? Це фактично буде п’ята стаття статуту НАТО?
Перш за все, я говорив не про миротворців, а про розміщення контингентів. Вони не будуть миротворчими, якщо не знаходитимуться на лінії розмежування. Це можуть бути навчальні, допоміжні чи інші не бойові підрозділи, які просто будуть присутні на території України.
Український уряд і Верховна Рада можуть запросити такі підрозділи окремим рішенням, і згода Росії на це не потрібна. Якщо ж ідеться про розміщення на лінії розмежування, то там уже потрібна згода Росії. Уряд та парламент України із задоволенням нададуть таку згоду.
Якщо ці військові контингенти зазнають нападу з боку Росії, це буде акт агресії вже не лише проти України, але й проти держав, які надали ці контингенти. Військові контингенти в цьому випадку прирівнюються до дипломатичних місій: напад на них є актом агресією проти відповідної держави. Фактично, Росія таким чином вступить у війну із західними державами.
Однак, я сумніваюся, що Росія захоче цього, особливо зараз, коли вона виснажена ресурсами, технікою та людськими резервами. Їм уже бракує сил для активних бойових дій, не кажучи про війну з колективним Заходом.
Росії потрібна пауза для накопичення ресурсів, виробництва зброї та підготовки нових солдатів. Тому ймовірність такого сценарію зараз є мінімальною.
Володимир Горбач - виконавчий директор Інституту трансформації Північної Євразії, політичний аналітик Інституту Євро-Атлантичного співробітництва, експерт з питань зовнішньої та внутрішньої політики України.
Автор більше 75 публікацій в українських і закордонних виданнях на тему зовнішньої і внутрішньої політики України, в тому числі — виборчих стратегій і виборчих технологій, пише Вікіпедія.