Мирні переговори з Росією: досвід новітньої історії

Російська Федерація від початку свого існування розв'язує одну війну за іншою, при цьому називає себе миротворцем і декларує прагнення до миру. Як за Єльцина, так і за Путіна ця країна завойовує сусідні країни або цілком - і тоді анексує їх, або частково. У другому випадку створюються підконтрольні «бананові» республіки.

При цьому сценарії війни РФ з 1991 року стоять на двох китах: або «утисках російської мови» в країні-жертві, або історичній присутності на території майбутніх окупованих «республік» російських військ. При цьому, початок мирних переговорів з Росією ніколи не зупиняє її і не зменшує її апетитів, а тільки відтягує продовження агресії - прямої або гібридної.

Главред розповідає про те, як Росія веде мирні переговори насправді і що згодом відбувається з країнами, з якими РФ підписала мирні угоди.

Зокрема, Росія зіграла ключову роль у формуванні та підтримці так званої Придністровської Молдавської Республіки («ПМР»), використовуючи її як інструмент впливу на незалежні пострадянські держави.

Фактично, конфлікт Молдови та Придністров'я розпочався 1989 року, а головною його причиною стало мовне питання. Тоді в Молдові сформували «Народний фронт Молдови», представники якого проводили в Кишиневі багатотисячні акції з антирадянськими та антиросійськими гаслами, однією з головних вимог яких було запровадження єдиної державної мови - молдовської.

Придністров'я стало центром опозиції до цих змін, і його активно підтримувала Москва. Російська підтримка на той момент майбутньої «ПМР» виражалася у військовій, політичній та економічній допомозі, що створило умови для тривалої нестабільності в регіоні.

У 1990 році розбіжності між Молдовою і Придністров'ям призвели до збройних зіткнень, які продовжилися під час путчу в Москві в серпні 1991 року. На тлі розпаду СРСР і проголошення незалежності Молдови Придністров'я також оголосило свою незалежність як «ПМР». Росія надала Придністров'ю дипломатичну та військову підтримку, а в регіоні залишалася значна військова база з 14 російською армією, яку очолював прокремлівський генерал Олександр Лебедь.

Присутність російської армії сприяла ескалації конфлікту в повномасштабну війну 1992 року, під час якої армія Росії обстрілювала молдовські позиції. У липні 1992 року тодішні президенти Молдови Мірча Снегур і Росії Борис Єльцин за участю «лідера» невизнаного Придністров'я Ігоря Смирнова підписали мирну угоду, яка передбачала введення російських «миротворців» у регіон.

Теперішнє керівництво Молдови на чолі з Майєю Санду закликало РФ до виведення військ. У відповідь російський диктатор Володимир Путін зазначив, що це можливо після налагодження «нормального діалогу» між Кишиневом і Тирасполем, якому не повинен «заважати» Євросоюз.

За минулі роки незалежність «ПМР» не визнала жодна з країн цивілізованого світу. Регіон перебуває в занепаді, а присутність російських військ і активна підтримка сепаратистського руху допомагають Москві стримувати Молдову на шляху до європейської інтеграції. Крім того, через наявність тліючого конфлікту з РФ Молдова залишається однією з найбідніших країн Європи.

Статус Придністров'я залишається невизначеним міжнародним співтовариством, і конфлікт не був остаточно вирішений до сьогоднішнього дня.

Війна в Абхазії стала продовженням геополітичного конфлікту на Кавказі після розвалу СРСР, і РФ гордо підняла прапор «совєтов» і продовжила ґвалтувати регіон.

За радянської влади Абхазія, починаючи з 1931 року, мала статус автономії у складі Грузії. Конфлікт між Грузією та Абхазією після розпаду СРСР став частиною геополітичного протистояння, в якому Росія відігравала активну роль.

Загострення відносин між Грузією та Абхазією почалося 18 березня 1989 року, коли в селі Ліхни зібралися 30 тисяч сепаратистів і висунули вимогу про вихід Абхазії зі складу Грузії та відновлення її в статусі «союзної республіки».

Пізніше, 15-16 липня того ж року, у Сухумі сталися сутички між грузинами й абхазами, припиняти які довелося за допомогою військ. Однак тоді врегулювати зіткнення вдалося без серйозних наслідків.

З новою силою конфлікт спалахнув після того, як Військова рада Грузії 21 лютого 1992 року оголосила про скасування Конституції Грузинської РСР і відновлення Грузинської демократичної республіки.

Керівництво Абхазії сприйняло це як скасування автономії Абхазії, і 23 липня 1992 року Верховна Рада Абхазії, незважаючи на бойкот з боку депутатів-грузинів, «відновила» дію конституції Абхазької Радянської республіки 1925 року, згідно з якою Абхазія є суверенною державою. Це рішення не підтримала світова спільнота. У результаті почалися масові звільнення грузинів із силових структур автономії та створення «абхазької гвардії». Абхазькі лідери, відчуваючи підтримку з боку Росії, проголосили суверенітет Абхазії, що призвело до початку збройного конфлікту.

У боях на боці Абхазії брали участь російські найманці та воєнізовані загони з Північного Кавказу, що включали майбутніх чеченських лідерів, таких як Шаміль Басаєв

У травні 1994 року в Москві за посередництва Росії було підписано угоду про припинення вогню між грузинською та абхазькою сторонами, яка передбачала введення «миротворчих сил» СНД. Ці сили, де-факто під контролем російських військових, розміщувалися в 30-кілометровій зоні безпеки, забезпечуючи стабільну російську присутність у зоні конфлікту, на території суверенної держави Грузія.

І хоча Росія неодноразово заявляла про підтримку територіальної цілісності Грузії, вона підтримувала абхазьке «прагнення до незалежності». У 2006 році Народні збори Абхазії звернулися до Москви з проханням визнати її «незалежність».

Пізніше, 2008 року, після російсько-грузинської війни вже путінська Росія офіційно визнала «незалежність» Абхазії, встановивши з нею асоційовані відносини. Це призвело до повного відторгнення Абхазії від Грузії, чого і прагнула Росія для зміцнення свого впливу на Кавказі.

Конфлікт навколо Карабаху між Вірменією та Азербайджаном триває з кінця 1980-х років, проте Росія завжди відігравала в ньому важливу роль, активно впливаючи на перебіг війни та мирні угоди в цьому регіоні. Як правонаступниця СРСР, Росія зберігала вплив на Вірменію та Азербайджан, продовжуючи підтримувати їхню залежність від поставок озброєння, економічної допомоги та військової підтримки.

Водночас Кремль уміло використовував конфлікт для збереження свого контролю над Закавказзям, виступаючи посередником, але, по суті, прагнучи контролювати обидві сторони і використовувати конфлікт у своїх інтересах.

Під час Першої карабаської війни (1988-1994) Росія постачала зброю обом країнам, формально залишаючись стороннім спостерігачем, однак це постачання сприяло затягуванню конфлікту.

Ситуація змінилася 2020 року, коли Азербайджа Карабахом. Росія виступала посередником, проте не втрутилася у війну на боці «союзницької» по ОДКБ Вірменії, не бажаючи псувати відносини з Азербайджаном і Туреччиною.

Коли вірменські сили були на межі поразки, Росія втрутилася, запропонувавши перемир'я і розмістивши миротворчий контингент, забезпечивши в такий спосіб свою військову присутність у Карабасі.

Російські «миротворці» стали інструментом політичного тиску, що дозволяє Кремлю продовжувати контролювати конфлікт та утримувати Вірменію та Азербайджан у зоні свого впливу.

Лише навесні 2024 року, під час важких боїв на території України, Росія почала виводити своїх «миротворців» із Карабаху.

Війна в Чечні почалася через прагнення Росії повернути до свого складу Чеченську Республіку Ічкерія, яка скористалася новим законодавством СРСР про зрівняння прав союзних та автономних республік та заявила про намір вийти зі складу в'язниці народів.

Росія у відповідь зробила низку спроб змінити керівництво Ічкерії. Коли вони провалилися, а Ічкерія почала стрімко розвиватися як світська незалежна держава зі своїм парламентом та президентом, Єльцин прийняв рішення про військову інтервенцію.

У сухому залишку напад Росії на Чеченську республіку фактично вважатимуться актом агресії проти незалежної держави та грубим порушенням норм міжнародного права.

11 грудня 1994 року президент РФ Борис Єльцин підписав указ про початок великомасштабної військової операції, і російські війська увійшли на територію Чечні, просуваючись за трьома напрямками. У Москві припускали, що операція буде швидкою і дозволить усунути президента Джохара Дудаєва, відновивши «конституційний порядок».

Проте опір чеченців виявився для російських окупантів несподівано запеклим. Лише після кількох тижнів масованих авіабомбардувань та артилерійських обстрілів російське командування зважилося на штурм Грозного в ніч проти 31 грудня. Захоплення столиці вимагало ще двох місяців боїв, протягом яких місто фактично зрівняли із землею.

Попри окупацію Грозного, чеченські сили продовжували вести партизанську війну, що поступово посилювало внутрішній та міжнародний тиск на Москву. Після успішної атаки загонів Шаміля Басаєва на російські позиції керівництво РФ погодилося на переговори.

У результаті 31 серпня 1996 року в Хасавюрті було підписано мирну угоду, згідно з якою російські війська мали залишити територію Чеченської Республіки Ічкерія до 31 грудня 1996 року, що тимчасово зупинило бойові дії. Таким чином, Ічкерія перемогла у першій війні проти Росії, але мир виявився недовгим.

Президента Ічкерії Джохара Дудаєва було вбито 21 квітня 1996 року.

Після підписання Хасавюртівських угод, які завершили Першу чеченську війну, російські політичні та військові кола вважали, що «чеченська проблема» залишилася невирішеною, і розглядали договір як принизливу поразку.

Як привід для відновлення війни в Чечні Кремль руками ФСБ використав серію терактів.

4 вересня 1999 року у Буйнакську, 9 та 13 вересня у Москві, а також 16 вересня у Волгодонську сталися вибухи, загинуло 307 осіб, понад 1700 – отримали поранення.

23 вересня 1999 року Єльцин підписав указ про створення військового угруповання для проведення контртерористичної операції, а 30 вересня танкові підрозділи російської армії перетнули кордон Чечні з боку Дагестану та Ставропольського краю. Завдяки артилерійським та авіаційним атакам до грудня 1999 року війська російських окупантів взяли під контроль всю рівнинну частину республіки.

Навесні 2000 р. центр чеченського опору перемістився на гори, де розгорнулися партизанські дії проти російських сил. Кремль вирішив використати тактику переманювання чеченських лідерів, що дало результат після того, як президент Ічкерії Аслан Масхадов перейшов до збройного опору, а головою промосковської адміністрації Чечні став Ахмат Кадиров, головний муфтій Ічкерії. Після смерті Ахмата Кадирова в результаті теракту в 2004 році його син Рамзан Кадиров очолив Чечню, сконцентрувавши свої сили на придушенні партизанського руху за вказівкою Кремля.

Цьогорічна Чечня повністю контролюється російськими спецслужбами – Москва витрачає величезні кошти на збереження свого впливу в республіці.

У 1992 році, після мирних переговорів з Росією та підписання мирної угоди між президентами Єльциним та Шеварднадзе, Росія ввела свої війська як «миротворчий контингент», закріплюючи розрив між Південною Осетією та Грузією. Фактично, це започаткувало формування регіону як квазі-незалежного під російським патронатом.

Грузинська влада неодноразово звинувачувала Росію у перетворенні Південної Осетії на контрабандний центр, контрольований Росією, а також у підтримці сепаратистів грошима та зброєю, що дозволяло бунтівному регіону зберігати незалежність від Тбілісі.

2004 року градус протистояння посилився після «революції троянд». Після приходу до влади Михайло Саакашвілі оголосив курс Грузії на НАТО та ЄС, звинуватив Росію у підтримці сепаратистських режимів в Абхазії та Південній Осетії, а також заявив про наміри повернути територіальну цілісність країни.

Після цього почалася дипломатична та гібридна війна РФ та Грузії.

У липні 2006 року парламент Грузії ухвалив резолюцію з вимогою вивести російських миротворців з Абхазії та Південної Осетії. Того ж місяця грузинські війська та поліція провели спецоперацію в Кодорській ущелині, яка становила близько двадцяти відсотків автономії Абхазії, та взяли її під свій контроль.

Після цього Саакашвілі демонстративно перевіз прогрузинський уряд та парламент Абхазії у вигнанні, а також перейменував територію на Верхню Абхазію.

У той же час Абхазія та Південна Осетія звернулися до РФ і попросили про приєднання. Росія із цим не поспішала, проте видавала жителям цих територій свої паспорти.

У січні 2008 року на референдумі 77 відсотків грузинів підтримали вступ Грузії до НАТО. У Росії таке рішення викликало гостру реакцію – Путін заявив, що готовий надавати «предметну підтримку» Абхазії та Південній Осетії, і дозволив прямі відносини з цими регіонами прикордонним російським областям.

7 серпня 2008 року Саакашвілі запропонував Південній Осетії припинити вогонь, а натомість – широку автономію та амністію учасникам бойових дій. Проте вже наступного дня Грузія заявила про початок військового наступу на Цхінвалі для «відновлення конституційного ладу» і за ніч звільнила велику частину непідконтрольних територій та проурядові грузинські війська зайняли позиції у самому Цхінвалі.

У відповідь на це 8 серпня президент Росії Дмитро Медведєв оголосив про початок операції з «примусу до миру» - російські війська відкрито зайшли на територію Південної Осетії, де авіація почала бомбити грузинські міста, а Чорноморський флот знищив грузинські військові кораблі. Російські сили атакували Цхінвалі, а також розширили операцію на захід Грузії, захопивши кілька міст і стратегічно важливі морські порти.

У результаті вторгнення Росії закінчилося підписанням мирної угоди за посередництва Франції, що закріпило російську військову присутність на цих територіях. Незабаром після цього, у серпні 2008 року, Рада Федерації та Держдума РФ офіційно звернулися до Медведєва з проханням визнати «незалежність» Абхазії та Південної Осетії.

Після проголошення незалежності України російська влада всіляко намагалася утримати її у сфері свого впливу та послабити як державу. В Україні, як і в Молдові, Грузії та Чечні, Росія роками вирощувала потужні проросійські сили, які розхитували ситуацію зсередини.

Починаючи з підписання Будапештського меморандуму, в рамках якого Україна віддала свою ядерну зброю і мала отримати гарантії безпеки, РФ не виконувала своїх договірних зобов'язань.

Ба більше, Росія наполягла на розміщенні в Криму бази Чорноморського флоту РФ, після чого за допомогою проросійської опозиції перешкоджала українізації не тільки півострова Крим, а й низки регіонів на материковій частині України. Також Росія в рахунок погашення боргів російському «Газпрому» перегнала собі стратегічні бомбардувальники Ту-160, Ту-95, Ту-22 і озброєння до них.

• 24 серпня 1991 року - Верховна Рада проголосила незалежність України.
• 5 грудня 1994 року - Україна відмовилася від ядерної зброї в рамках Будапештського меморандуму, отримавши гарантії територіальної цілісності від Росії, США та Великої Британії.
• 31 травня 1997 року - підписано Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією (припинив дію з 1 квітня 2019 року).
• 28 травня 1997 року - підписано угоди про базування Чорноморського флоту РФ у Криму (припинили дію після анексії Криму 2014 року).
• 2003 рік - конфлікт навколо будівництва Росією дамби до українського острова Тузла в Керченській протоці.
• 2004 р. - «Помаранчева революція» в Україні: масові протести проти фальсифікації виборів. Президентом став Віктор Ющенко, який проголосив проєвропейський курс.
• 2006 р. - «Газова війна» між Україною і Росією. Після неї РФ у рахунок погашення боргів перед «Газпромом» перегнала собі стратегічні бомбардувальники Ту-160, Ту-95, Ту-22 і озброєння до них.
• 2008 р. - на саміті НАТО в Бухаресті під тиском Росії Україні відмовили в ПДЧ (план дій щодо членства в НАТО).
• 2010 p. - підписано Харківські угоди: продовження перебування Чорноморського флоту РФ у Криму до 2042 року в обмін на знижку на газ.
• 2013 p. – Віктор Янукович відмовився підписувати Угоду про асоціацію з ЄС, що стало приводом для Революції гідності.
• 2014 р. – після втечі Януковича та зміни влади в Україні Росія анексувала Крим і провела псевдореферендум, який не визнаний міжнародною спільнотою.
• 2014 – початок війни на Донбасі, створення «ДНР» та «ЛНР».
• 2015 – 2021 рр. – Активізація бойових дій на Донбасі, включення Росією тактики гібридної війни.
• 24 лютого 2022 р. по сьогодні – повномасштабне вторгнення Росії в Україну.

Першою кризою в російсько-українських відносинах стала суперечка за острів Тузла і споруджену поруч із ним російську дамбу в Керченській протоці. На думку аналітиків, у такий спосіб РФ намагалася чинити тиск на Україну для делімітації кордону в Керченській протоці та Азовському морі. Москва відмовлялася визнати Тузлу островом, наполягаючи на тому, що це коса і Україні Хрущов передавав лише континентальну частину Криму.

Уже тоді Росія відкрито показала, що не має наміру миритися з Кримом у складі України. Де-факто, конфлікт за Тузлу заклав основи для майбутньої анексії півострова.

Після того, як проросійське керівництво України 2013 року на чолі з Віктором Януковичем оголосило про відмову від підписання підготовленої раніше Угоди про асоціацію з Євросоюзом, на Майдані Незалежності в Києві починаються протести, які представники влади Януковича намагалися розігнати силою. У результаті протестів, Януковичу довелося тікати з України, а в Криму і на Донбасі Росія руками агентури почала проросійські протести проти зміни влади в Києві, яку в РФ назвуть початком «Кримської весни».

Навесні 2014 року Росія, після анексії Криму, спробувала створити «народні республіки» на сході, півдні та в центрі України. Російські громадяни під виглядом «руху за незалежність» захопили владу в Донецьку і Луганську за підтримки російських військ. Україна у відповідь на дії РФ почала антитерористичну операцію, і після важких боїв у 2014 і 2015 роках війна на Сході України перейшла у стан замороженої, і під тиском Заходу було підписано Мінські угоди, за якими Україна взяла на себе зобов'язання, фактично, узаконити бандформування «ЛДНР».

Росія при цьому виступала як посередник. Протягом восьми років країни вели безрезультатні переговори у форматі контактних груп, а паралельно з цим Росія не припиняла влаштовувати провокації, звинувачуючи Україну в «геноциді Донбасу».

24 лютого 2022 року Росія офіційно почала повномасштабне вторгнення в Україну, назвавши це «спеціальною воєнною операцією».

Війна в Україні та геноцид українського народу стали вінцем російської «миротворчості» і найпоказовішим результатом мирних переговорів із Росією.

На момент публікації цього тексту (за вікном січень 2025 року) Росія щодня бомбардує українські міста ракетами і дронами, на сході України і в Курській області РФ ведеться запекла війна, наймасштабніша з часів Другої світової. В Україні проводиться мобілізація, країни Заходу допомагають Україні зброєю і грошима. На боці РФ - Китай, Іран, Білорусь і КНДР, яких уже звично називають Віссю Зла.

П'ята частина України окупована, чотири українські області та Крим внесені до конституції РФ як її області. На території України за офіційними даними близько 700 тисяч російських солдатів. У багатьох окупованих містах - масові поховання вбитих мирних жителів, інтернет рясніє відеороликами зі стратами українців російськими садистами, багато міст знищено дощенту.

Близько семи мільйонів українців виїхали за кордон, у кожному українському населеному пункті - все нові могили українських захисників. Десятки тисяч людей - солдатів і мирних - вважаються зниклими безвісти.

Обидві країни за багатьма ознаками виснажені, і тема мирних переговорів із РФ лунає дедалі голосніше. Чи відбудуться вони, на яких умовах і хто братиме в них участь - відкриті питання.

Але що можна сказати з упевненістю - лицемірство й агресія під виглядом миротворчості, розв'язування воєн із сусідніми, слабшими державами, анексія їхніх територій є найважливішою частиною російської державної політики.

Так було протягом століть за царської Росії, потім за СРСР, і все продовжилося за РФ. Усі вищезгадані війни відбулися всього за 33 роки існування РФ. І тут ще немає Сирії, країн Африки, де російський окупант і найманець теж приніс багато лиха...

Хто стане наступною жертвою найагресивнішої нації на планеті?